(До 115 річниці від дня народження Івана Габрусевича)
„Кожна ідея мусить витримати пробу смерти…”.
І. Малюца.
З виступу на судовому процесі проти ОУН у Львові 1936 року.
Іван Габрусевич був третьою дитиною у сім’ї священика Северина Габрусевича, який після закінчення Львівської семінарії 1892 р. одержав парафію у мальовничому селі Ольховець (сьогодні Вільхівець) недалеко від Бережан. У метричній книзі церкви св. Іоана Хрестителя у Вільхівці, яка зберігається у Бережанському РАЦСі, є запис про народження Івана, зроблений рукою батька 20 вересня 1902 р.
У 1905 році сім’я Габрусевичів переїжджає у с. Годів на Зборівщині, де о. Северин одержує нову парафію.
Свої перші кроки на ниві освіти майбутній крайовий провідник ОУН зробив у Годові, в початковій школі, після закінчення якої продовжив навчання у гімназії. Гімназійні роки Івана припали ще на довоєнні австрійські часи. Гімназист Габрусевич зростав національно свідомим українцем, готував себе до боротьби за Українську Державу. В 1924 році о. Северин із сім’єю перебрався на Бібреччину, теж у с. Вільхівець.
Величезний позитивний вплив на повоєнне західноукраїнське молоде покоління мали національно-визвольні змагання 1918-1920 рр. Короткочасне існування власної держави, героїзм та трагізм її захисників, поборницькі кроки були тими підвалинами росту національної ідентичності і гідності, що «рвали тіло» до нової боротьби за ідеали, яких не вдалося здобути в період мілітарних потуг1917-1920 рр. Цей вплив на галицьку українську молодь чітко окреслив В. Горбовий, адвокат на судовому процесі 1936 р. у Львові проти Бандери і інших членів ОУН: «Молодь була свідком переломної доби в житті свого народу,- зазначив Горбовий, - коли ідея ставала дійсністю. Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ті речі з їхньої душі» («Діло», ч.16, Львів, 25.06.1936 р.).
На формування національної свідомості юнацтва у 20-30-х рр. мали ідеї Д. Донцова. „Бо що є нація, - пояснював Донцов, - коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям” (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму/Націоналізм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 2006. – с. 72). Щоб панувати над етнічною територією, на яку прийшов займанець, треба його перемогти, подолати в гострій, безкомпромісній, жертовній боротьбі. В чиннім націоналізмі Донцова „змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а рухом життя – „романтика”, віра (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму. Антологія. с.74). Звідси і кредо, згодом і перша заповідь члена ОУН: „Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї”.
Антиукраїнська політика польських владних структур ІІ Речі Посполитої у всіх сферах суспільного життя підштовхувала до згуртування національно свідомих сил до спротиву.
Націоналістично налаштоване українське студентство зорганізувало першу на ЗУЗ (західноукраїнських землях) нелегальну організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Серед її провідників поряд із С. Охримовичем, Ю. Вассияном, Б. Кравцівим був і І. Габрусевич (Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. т.І.- Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: 1968. - с.55).
Націоналістичний рух поширювався не тільки в краю, але й на еміграції, у місцях поселення українців, особливо у Чехословаччині; кількість націоналістичних організацій зростала, в їх середовищі ширилась думка про об’єднання розрізнених груп в одну потужну організацію. Для обговорення справи творення такої організації 3-7 листопада 1927 р. у Берліні скликано Конференцію Українських Націоналістів. Основну роль на ній відіграв Начальний Командант УВО Є. Коновалець. Конференція схвалила ідею творення єдиної націоналістичної організації, вирішила розпочати підготовку до поважнішого форуму – Конгресу.
Перший Конгрес Українських Націоналістів проводив роботу у Відні, в одному із готелів 23 дільниці міста з 28.01 до 03.02.1929 р. В документі під назвою „Від Конгресу Українських Націоналістів” йшлося: „Конгрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади націоналізму”. (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.93).
В організаційній роботі Крайової Екзекутиви на початку її діяльності не обійшлось і без протистоянь. Керівництво УВО в особі Р. Сушка ігнорувало рішення КЕ і проводило свою роботу у відриві від загальних завдань. Для подолання розбіжностей скликано крайову конференцію обох провідних націоналістичних організацій на ЗУЗ. Вона відбулась у травні 1930 р. у підвалах собору св. Юра у Львові. І. Габрусевич як член КЕ ОУН брав участь у конференції й активно виступав за єдність дій. Зустріч не принесла згоди: крайове керівництво УВО стояло на позиції двох організацій, чим заперечувало рішення Першого Конгресу ОУН. У справу мусив утрутитися Є. Коновалець. Із його ініціативи зібралась „вершинна” конференція ОУН-УВО у Празі в червні 1930 р. Вона ухвалила „соломонове” рішення: крайовим комендантом УВО призначити Ю. Головінського, йому ж доручити керувати і Крайовим проводом ОУН на ЗУЗ. Передача двох посад одній особі зняла проблему міжорганізаційних суперечок. „Організація Українських Націоналістів (ОУН), - читаємо у постанові Празької конференції, - є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменом ОУН, вливається в неї повністю ..., зберігає ще деякий час назву „УВО”... для відтягування, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру” (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 145).
Після вбивства Ю.Головінського восени 1930 р. завдання ПУНу (Проводу Українських націоналістів) полягало в тому, щоб конгресові рішення впровадити в щоденну практику, налагодити взаємодію всіх націоналістичних організацій, які відтепер мали стати єдиним організаційним механізмом. На той час Крайова Екзекутива набула такого вигляду: Б. Кравців – Крайовий провідник, З. Пеленський – заступник і політичний референт, С. Охримович – організаційний референт, З. Коссак – бойовий референт, С. Ленкавський - ідеологічний референт, М. Колодзінський – референт військового вишколу та І. Габрусевич – керівник підреферентури юнацтва. Таким чином І. Габрусевич став членом першої Крайової Екзекутиви ОУН і на цій ділянці роботи виявив велику наполегливість і хист.
Для ідеологічного вишколу молоді, задоволення їхніх вікових організаційно-ідеологічних запитів почали видавати журнал „Юнак”, головним редактором якого був теж І. Габрусеввич ( Мандрик Марія. Український націоналізм. – с.266). Ідеологічна робота давала свої результати. Почастішали випадки спротиву польській владі. Особливо широкою, загальногалицькою щорічною акцією стало вшанування героїв Крут, стрільців УГА, загиблих бойовиків УВО. Такі заходи були масовими й жорстоко поборювалися владою, що призводило до протилежного щодо очікуваного результату. Це наочно ілюструє кількість політичних процесів проти українців (не лише членів ОУН): 1929-31; 1930-27; 1931-42; 1932-58. Загальна кількість обвинувачених – 1929-200; 1930-122; 1931-296; 1932-351 (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 428).
Навесні 1931 року прокотилася нова хвиля арештів серед членів ОУН. Кинули в тюрму і крайового провідника С. Охримовича та його заступника І. Габрусевича. Поліція шаленіла, ув’язнених піддавали тортурам, але зізнання не одержали. Вкотре каральні служби змушені були визнати поразку, їм не вдалося зламати духу і волі провідників. Правда, вони забрали здоров’я. Випущений на волю С. Охримович 10 квітня помер у домі батьків у с.Завадові. Його поховали на самий Великдень, який 1931 року випав на 12 квітня. Відійшов у вічність ще один син нескореної України. Тимчасово обов’язки Крайового провідника виконував о. Я. Чемеринський. У липні вийшов на волю звільнений за відсутністю доказів Іван Габрусевич. За дорученням Голови ПУНу полковника Коновальця він посів пост Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, і керівника референтури юнацтва. (Цього ж року він закінчив навчання в університеті). Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін, у попередньому варіанті.
І. Габрусевич перебрав керівництво ОУН в краю в непростий час: репресії проти активних українських патріотів зростали, повідомленнями про судові справи рясніли всі часописи Речі Посполитої. Загальна сума років українським в’язням у 1931 р. становила 315,5 року (і два довічних ув’язнення); в 1932 р. – 296 років, 4 смертних вироки і 7 довічних ув’язнень (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.429).
У таких надтяжких умовах члени ОУН продовжували підпільну діяльність, організували і провели кілька протидержавних виступів: в один день 31.07.1931 р., здійснили напади на поштові вози під Бірчею (недалеко Перемишля), Печеніжином (біля Коломиї), на банк у Бориславі.
У серпня цього ж року в Трускавці вбито польського політичного діяча особливого шовіністичного покрою (депутата сейму) Т. Голувка. Найбільшою резонансною акцією того часу був атентант на комісара Львівської поліції Е. Чеховського як відплата за смерть Ю. Головінського. Вирок винесено керівництвом ОУН. Бойовик Ю. Березинський його виконав: комісара Чеховського він застрелив у вівторок зранку 22 березня 1931 р. на вул. Стрийській у Львові.
Знову арешти. Наступного дня після розправи над комісаром Чеховським садять у тюрму І. Габрусевича, декількома днями пізніше й інших членів КЕ. Упродовж двох місяців слідства, (згідно з тогочасним законом можна було утримувати у слідчій тюрмі не більше трьох місяців), поліція не зуміла довести вину Габрусевича у справі комісара Чеховського і 23 травня 1932 року звільнила його з-під варти.
Численні арешти членів ОУН, особливо її керівного складу в краю зумовили напружену атмосферу, треба було шукати вихід. Із метою організаційних консультацій Іван Габрусевич як керівник проводу ОУН на ЗУЗ таємно виїжджає в Прагу для зустрічі з головою ПУНу полковником Є. Коновальцем. Після перемовин полковник, виявляючи довіру, запропонував Габрусевичеві, враховуючи його стан здоров’я, залишитися за кордоном у розпорядженні ПУНу. Він дав згоду.
Окрім функцій у ПУНі, І. Габрусевич співпрацює у „Націоналістичній Пресовій службі” спочатку в Берліні, а згодом у Відні. Ця інформаційна структура подавала українським часописам, що стояли на позиціях націоналізму, політико-інформаційний матеріал, видавала бюлетені, їх розсилали до німецьких та інших чужомовних видань із метою інформування про українські справи.
Убивство в Роттердамі 23.05.1938 р. голови ПУНу полковника Є. Коновальця стало переломною подією у житті ОУН. Політичного тестаменту покійний вождь не оприлюднив, прихильники полковника А.Мельника стверджували, що Керівником Проводу ОУН Коновалець хотів бачити Мельника, інша частина, відома як „ крайовики”, з цим не погоджувалася.
Справу залагодження внутрішніх організаційно-ідеологічних суперечок в ОУН, які тривали, мав вирішити ІІ Великий Збір Українських Націоналістів. Його провели в серпні 1939 р. в Римі. Головою ПУНу став А. Мельник. Очікуваного миру не сталося.
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна, з тюрем вийшло багато ув’язнених членів ОУН, зокрема і С. Бандера. Навколо нього почали гуртуватися активні члени ОУН, які вимагали більш рішучих дій у ситуації, яка складалася, звинувачуючи А. Мельника та його прихильників, яких вони називали „кав’ярними революціонерами”, в бездіяльності, консерватизмі, м’якотілості. (Сеньків М., Думинець І. З історії боротьби за соборність українських земель. – Дрогобич: Відродження, 1995. – с.16).
На цьому етапі боротьби (з 1940 року) ОУН виступає як дві незалежні сили: ОУН-М і ОУН-Б. Навіть більше, сили, що взаємопоборюють одна одну (Енциклопедія українознавства, т.5. – Львів: 1996. – с.1864). Цей український феномен не піддається розумінню, враховуючи той драматичний час, який, поза будь-яким сумнівом, вимагав єдності ідеї і чину.
С. Бандера і його найближче оточення вирішили використати німецький фактор в умовах війни і спробувати вести свою гру, що, як лакмусовий папірець, мала виявити істинні цілі нацизму щодо України. Революційний провід ОУН-Б, тільки-но українські формування в складі німецької армії ввійшли 30 червня у Львів, проголосив Акт відновлення Української Держави. 3-го липня німецький підсекретар Кундт у Кракові викликав на розмову С. Бандеру і вимагав відкликання Акту, погрожуючи репресіями. Бандера не погодився.
Успіхи на протибільшовицькому фронті посилили імперські настрої німецьких бонз, вони не хотіли навіть слухати про українську державність і вирішили розправитися з ОУН. 15 вересня в Берліні заарештували С. Бандеру, Я. Стецька як Голову Українського державного правління, керівних осіб ОУН: І. Габрусевича, Р. Ільницького, С. Ленкавського, М. Климишина, Л. Ребета і ін. (Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. Львів-Київ: Літературна агенція Піраміда, 2001. - с.ХХІІ). Ув’язнених помістили спочатку у Берлінську тюрму, а потім відіслали у концтабір Закзенгаузен. Дещо пізніше туди ж потрапили з волі гестапо А. Мельник та О. Ольжич.
Трирічне перебування в концентраційному обозі в строгій ізоляції остаточно надламало здоров’я Івана Габрусевича, втрачене у часи підпільної боротьби. 16 травня 1944 року він помер у табірній „лічниці”. Ще один борець за незалежну Українську Соборну Самостійну державу відійшов у засвіти. Своє життя він поклав у підмурівок держави, про яку мріяв і за яку боровся.
Іван Габрусевич дослівно виконав основну заповідь українського націоналіста: „...або загинеш у боротьбі за Неї”.
Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 20-30 рр. ХХ ст. проводилась різними силами, неоднаковими методами, на різних поверхах (легальних і нелегальних) та з однаковою кінцевою метою – незалежна Україна..
Діяльність ОУН як однієї із цих сил оцінювали і сьогодні оцінюють по-різному. Контроверсійність проблеми в тому, що боротьба – це не завжди мирне протистояння різних політичних суб’єктів, і тому оцінки були й будуть різноманітними та суб’єктивними. Це закономірно. Одного практично не можуть заперечити чи спростувати опоненти ОУН – жодна з українських політичних сил 20-30-х рр. минулого століття на західноукраїнських теренах не зуміла зібрати під свої прапори таких ідейних однодумців, які так жертовно і непоодиноко готові були віддати (і віддавали) життя за ідею. „Мені тільки дуже жаль, - висловлював думку до чину українського націоналіста Д.Данилишин перед стратою на подвір’ї львівських „Бригіток”, - що я можу лише раз умерти за Україну”.
Тарас Шах
м. Бібрка
