четвер, 22 лютого 2018 р.

А потім пролунав постріл…


А потім пролунав постріл…

(До 70-ти річчя з дня загибелі Івана Керницького – «Крилатого»)

Ні кулі, ні гранати…

Зломити не змогли сталеву волю.

За свій народ, за нашу кращу долю

Пішли вони дорогою війни.

о. Ю. Ільків

        

      Галицько-Волинська частина України, навчена гірким досвідом 1939-1941 рр., готуючись, після Сталінградської поразки вермахту, зустріти новий прихід радвлади, тепер уже організовувалась мілітарно.  Восени 1942 р. формується УПА. Політичне керівництво рухом Опору в 1942-1944 рр. здійснювала ОУН, уже з позицій демократичного націоналізму в усіх питаннях суспільного життя. Це зробило можливим утворити в  рядах УПА  військові різнонаціональні вкраплення на фундаменті антибільшовизму.

В 10-х числах липня 1944 року війська 1-го українського фронту радянської армії прорвали оборону групи німецьких армій «Північ» і швидкими темпами ринули вперед, на Львів. Спроба німецького командування запинити більшовицький наступ під Бродами, не мала успіху. У так званому «Бродівському котлі» загинуло багато українців, які у формі вермахту, зброї СС намагалися зупинити, дати відсіч ворогові, що ніс Україні, особливо її Галицько-Волинській частині, ті пекельні жахи, які вона уже бачила наприкінці червня – початку липня 1941 року. Не вдалося. Частина вцілілих вояків дивізії «СС Галичина»  проривалась на захід, інша – в ліси, до УПА.

Із наближення фронту керівництво ОУН – УПА в особі генерала Т. Чупринки та його штабу, дало команду повстанським формуванням з якнайменшими жертвами рейдуючою тактикою просочуватись крізь фронт, щоб   опинитись у більшовицькому тилу для продовження боротьби, тепер уже із новим ворогом – комуно-сталінським.

 Для координації проти більшовицької боротьби було вирішено створити УГВР – Українську Головну Визвольну Раду, передпарламент. Де факто це сталося 11-15 липня 1944 р. Біля с. Недільна Самбірського району, тоді Дрогобицької області. Відбувся установчий збір. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН (б), або УПА були 11. Всі інші створювали тло загальноукраїнської партійної єдності. Президентом  організації став К. Осьмак. Виконавчий орган УГВР, Генеральний секретаріат, очолив Р. Шухевич. ОУН (м) відмовилась від участі в творенні УГВР. ( Ю. Киричук. Український Національний рух 40-50 років ХХ ст.: ідеологія та практики. Добра справа. Львів, 2003, С. 166-167)

На кінець жовтня 1944 р. усі етнічні українські землі опинились в обіймах держави під назвою СССР.

В період німецької окупації склалась певна адміністративно - територіальна структура українського визвольного руху, яка ґрунтувалась на визначеній вертикалі: ланка – станиця – кущ – підрайон – район – повіт – округа. Ці структури підпорядковувались зверхникам: область, край, Провід ОУН. У боротьбі з новим ворогом, більш напористим,  підступним, хитрим, жорстоким, дволиким, у відповідній мірі видозмінювалась структура ланок визвольного руху.

Так наприкінці 1944 року змінилась структура ОУН, були усунені проміжні ланки, розформовані повітові проводи, утворено надрайонні. Структура керівництва проводів ОУН по всій вертикалі була однаковою. Провід складався з провідника, заступника провідника та референтів: військового, служби безпеки (СБ), пропаганди, господарки, зв’язку та ін. Впродож боротьби і ця структура також зазнавала змін у залежності від політичної та оперативної обстановки, конкретних завдань, рельєфу місцевості, наявності озброєння, кадрів тощо.

Для нанесення вирішального удару по УПА зимою 1944-1945 рр. радянсько-партійні органи УРСР спланували і провели військово-чекістську операцію по блокаді виявлених місць розташування повстанських відділів . «Червона мітла», так охрестили галичани цю операцію, завдала відчутного удару по національно-визвольній армії та підпіллю ОУН.  За радянськими офіційними даними впродовж 10-31 січня 1945 р. На теренах Львівщини вбито 771 і захоплено в полон 4732 повстанці. З повинною до органів радвлади зголосилось  4335 осіб (за:                 М. Романюк. Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі 1937-1953. Львів, 203 с. С. 197).

Натиск на визвольні структури набирав обертів. На початок весни 1946 р. радянській владі спільними зусиллями війсь НКВС, НКДБ, регулярних частин червоної армії, винищувальних батальйонів, контррозвідки, сексотів вдалося встановити тотальний контроль за кожним районом. Там були розміщені гарнізони НКВС та регулярної армії.

Весною 1946 р. провід ОУН приймає рішення про перехід УПА від форм переважно військової боротьби до підпільно- конспіративних дій. Такі кроки передбачали зміну тактики операцій – від участі більших мілітарних одиниць (курінь, сотня) до невеликих, але мобільних  груп (боївок). Мета – збереження власних сил для боротьби, що тривала. Несподівані удари із засідок, раптові наскоки на об'єкти ворога, проведення диверсій, нищення комунікацій, індивідуальний террор – далеко не повний перелік тактичних кроків боївок УПА та підпільників. Такі дії мали на меті тримати у постійному напруженні органи влади, силові структури, посіпак-посібників і зривати чи уповільнювати заходи по запровадженню радянських стандартів політично-ідеологічного, культурного та господарського життя, особливо на етапі підготовки і проведення виборів до Верховної радиСРСР 10 лютого 1946 р., Верховної ради УРСР 9 лютого 1947 р. та місцевих Рад у грудні 1947 – січні 1948 рр.

Під час «зимової блокади» 1945 року загинула частина членів проводів різних рівнів. Необхідно було провести  заміщення кадрів.

Одним із очільних учасників руху Опору на теренах Львівщини, зокрема Бібреччини, був Іван Керницький, 1921 року народження. Псевдо - «Крилатий».

У визвольну боротьбу він включився ще у 1940 році. Повноправним членом ОУН став після складання присяги на могилі відомого борця за волю України, сотника УГА, команданта УВО та керівника крайової екзекутиви на ЗУЗ Юліана Головінського (його могила на цвинтарі у с. Великі Глібович біля Бібрки).

 Людину непересічних здібностей, Івана Керницького, в скорім часі висувають на одного з очільників руху Опору на Бібреччині, звідки він родом (с. Підмонастир Бобрецького повіту). У 1942 році він стає районним провідником ОУН, у1943 році «Крилатого» призначають організаційним референтом повіту до якого входили Бібрський , Рогатинський і Ходорівський адміністративні райони. У 1944 році керівництво ОУН доручає йому очолити повітовий провід.

У складних умовах боротьби, яка постійно загострюється, важливу роль відігравала ідеологічна служба ОУН. Робота структури була спрямована на роз’яснення мети боротьби ОУН – УПА, особливості моменту, методів підступу ворога та  місцевих запроданців, показ радянсько-більшовицької брехні, виготовлення і розповсюдження підпільної літератури, ви шкільна робота,  проведення мітингів, підготовки пропагандистів для роз’яснення ідей  українського визвольного Руху тощо.

На початку   1946 року керівництво ОУН скеровує «Крилатого» у Золочівську округу керівником пропаганди, вага якої зростала у змінених умовах боротьби.

На той час до Золочівської територіальної округи ОУН належали адміністративні райони: Золочівський, Глинянський, Бродівський, Олеський, Підкамінський, Пониковецький. Референт мав у своєму розпорядженні певний  штат підлеглих, які курували напрямками ідеологічної роботи ( осередки, їх склад  розбудовувались  в міру потреби).

У 1946, 1947 роках, як зазначалось вище, радянське керівництво вирішило провести вибори до рад  усіх рівнів – Верховної СРСР, УРСР та місцевих . Для західних областей України цим виборам надавали особливе значення. З одного боку вони мали засвідчити легітимність обраних владних структур, показати безповоротність  змін, підтримку «блоку комуністів та безпартійних» (відсоток підтримки був відомий наперед – 99 та ще якісь там соті процента). Що, що, а більшовицька виборна технологія діяла безвідмовно) .

Отже, референтури пропаганди на цьому етапі, поряд з іншими завданнями, мали багато роботи по проведенню роз’яснювальної роботи серед галичан, особливо селян, щодо очікуваних виборів: усне роз’яснення моменту і перспективи, контрпропаганда на основі показу більшовицької лжедемократії, виготовлення і розповсюдження летючок на актуальні теми дня, різноманітної націоналістичної літератури, звернень проводу ОУН, УГВР до українців, солдат радянської армії різних національностей, пригнічених більшовиками, до народів світу та їх урядів, тощо.

15 січня 1945 року ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України». В цьому дусі на початку січня 1945 р. заступник голови РНК і нарком закордонних справ УРСР Д. Мануільський, виступаючи, на з’їзді вчителів західних областей, закликав їх  активніше боротись з оунівським підпіллям і словом, і прикладом. Цей виступ був надрукований у львівській пресі. Організовувались районні газети, які рупором більшовицької «правди» поливали помиями борців за самостійну Україну. Після січневої партпостанови у західні області відрядили багатьох відомих  діячів української культури для проведення антибандерівської пропаганди. У Перемишлянський район Львівської області, наприклад, прибули М. Рильський, В. Сосюра, О. Вишня та ін. Цим агітаторам було доручено паплюжити на чім світ стоїть «запроданців українського народу», загнаних у «самостійні дірки», посібників імперіалізму тощо.

На всі ці більшовицькі  ідеологічно-пропагандиські стрілки треба було оперативно і вміло реагувати контраргументами.

Ще літом 1946 року  була завчасу приготовлена криївка для очільника Золочівської референтури пропаганди між селами Долішня і Горішня Гавареччина, недалеко с. Білого Каменя, на той час Олеського району. Головна команда УПА та провід ОУН в умовах зміненої тактики боротьби  приділяли величезну увагу будівництву замаскованих сховищ для своїх людей – бункерів і криївок. Різниця між ними полягала в тому, що бункери давали змогу активної оборони, а криївки були здатні лише на пасивну відсіч. Влаштування бункерів і криївок перетворилось в ОУН – УПА у спавжнє мистецтво. Будівельники прекрасно розуміли, що ціна помилки є одна – людське життя. Бункери і криївки розташовувались у лісі, полі, хатах, коморах, криницях, цвинтарях, під піччю, гноївками, вбиральнями і т. д. (Юрій Киричук цит. праця С. 185)

В одне із таких «помешкань» на зимовий період з 2 листопада 1946 року перебрався Іван Керницький – «Крилатий». Криївка булла розрахована на трьох осіб. З «Крилатим» у схроні знаходилась дружина Анна, яка була зв'язковою і друкаркою.Третім був повстанець Кліщ Степан, 1922 року народження із Білого Каменя. Псевдо – «Сірко», він виконував функції охоронця.

      На кожний ідеологічно-пропагандиський більшовицький випад «Крилатий» готував контраргументований матеріал. Підготовлені пропагандиські речі друкувались на машинці.Вона  на час прибуття «Крилатого» у криївку була  уже там. Окрім друкованих,  готувались і рукописні варіанти під копірку. На машинці друкував сам «Крилатий», а з часом і Анна, коли освоїла техніку друкування. Були випадки, коли матеріалу до виходу  було багато, до роботи  долучався  і районний провідник Олещини, псевдо «Мазепа». Він же забезпечував папером та калькою.

         На допиті в Олеську 18.02.1947 рокуАнна, дружина «Крилатого», підтвердила, що за ніч перед виборами було надруковано 600 противиборчих листівок. (Архів СБ України у Львівській області, спава № 4614)  (Частину пропагандиських матеріалів «Крилатий» не втиг знищити при спробі  його затримання і вони були вилучені «спецами» Олеського МГБ). Підготовлені пропагандиські матеріали збирали зв'язкові, які періодично приходили з цією метою, їх розповсюджували на окрузі. Ці хлопці приносили також продукти харчування. Це були Лабунський (псевдо «Явір») і Баландюк (псевдо «Медвідь»). Останній раз вони заходили до схрону за два дні до наскоку на криївку емгебістів.

Вісімнадцятий день лютого мешканці криївки ропочали як звичайно: помились, поснідали і приступили до щоденних занять і обов'язків. Через якийсь час почулись знадвору звуки, які не характерні для зимового лісу. «Крилатий» зрозумів – добрались і до нього. Віддав відповідні розпорядження щодо зустрічі «гостей», а сам почав відбирати документи, які треба було знищити. Спробував палити…

18 лютого 1947 р., після завершення чекістсько-військової операції, її керівними учасниками був складений , як заведено, відповідний акт. Передаю його зміст у перекладі з російської в скороченому варіанті: «Олеським райвідділом МГБ 17.02 був розроблений план чекістсько- військової операції по ліквідації схрону, який знаходився у лісі західної околиці села «Гаваретча».(так у тексті – Т. Ш.). Отже, опричники із спецслужб уже наперед знали, де криївка «Крилатого» (Хтось продав?). Продовжую скорочений виклад  акту «Ліквідація відбулася наступним чином. 11.30 був оточений схрон, який був добре замаскований. Після виявлення схрону бандитам було запропоновано здатися, на що вони дали згоду. Першим із схрону вийшов бандит Кліщ Степан Кирилович, 1922 року народження із Білого Каменя Олеського району, псевдо «Сірко», другою вийшла жінка, яка назвалась Керницькою Анною Йосипівною, уродженкою села Підмонастирка (так у тексті – Т. Ш.) Бібрецького району, дружина бандита Кринецького ( так у тексті – Т. Ш. ) Івана Михайловича, по псевдоніму «Крилатий»…

Не дивлячись на ряд попереджувань та посилку його дружини в схрон, він не здався і почав палити документи, потім у схрон була  кинута граната   (димова – Т. Ш,). В результаті цього бандит був  поранений і застрілився. Вбитий бандит виявився уродженцем села Підмонастирян (так у тексті – Т. Ш.), який в ОУН займав пост політкерівника».

Операцію по знищеню криївки проводили за участю оперуповноваженого Олеського МГБ мол. лейтенанта Глушкова, ком. взводу 3-го спецбатальйону військ МГБ мол. лейтенанта Москаленка, сержанта Сердцева. У взводі Москаленка було 12 бійців.

В акті були зазначені трофеї:

  1. Автомат руский і 60 штук патронів до нього(так у тексті – Т. Ш.)
  2. Автомат німецький і 4 диски патронів.
  3. Револьвер системи «Наган»  - 1
  4. Пістолет «Вальтер» - 1
  5. Пишуча машинка з малою кареткою – 1
  6. «ОУН» література
  7. Грошей в сумі 20844 крб. радянської валюти.

Майор Кудряшов, начальник Олдеського РВ  МГБ поставив резолюцію -  «верно».

… Відсутність достатньої кількості кисню не давала можливості «Крилатому» знищити вогнем документи. Він запропонував охорнцеві і дружині здатися, відкрити люк для доступу повітря. Обоє вийшли по черзі, «Крилатий» палив папери. Опери добре знали, хто в криївці, їм було дано завдання взятии його живим. Тому пропонували декілька разів здатися, посилали в криївку дружину, щоб вона вмовила чоловіка вийти. «Крилатий» попрощався з дружиною, а потім … пролунав постріл із «Вальтера». Провідник виконав присягу: «або загинеш у боротьбі…».

Затриманих Анну, дружину «Крилатого» і охоронця Кліща посадили на сани, туди ж  поклали тіло мертвого окружного референта «Крилатого». Дружина і чоловік їхали разом востаннє. Усіх відвезли до Олеська.

Минуло 70 років. Герої не вмирають, допоки живее про них пам'ять.

15.11.2017                                                                         Т. Шах,

                                                                                          член УВАН у Канаді

 

понеділок, 23 жовтня 2017 р.

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»
(До 115 річниці від дня народження Івана Габрусевича)

                                                                             „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти…”.
                                                                                                                                              І. Малюца. 
                                                  З виступу на судовому процесі проти ОУН у Львові 1936 року.    
 

Іван Габрусевич був третьою дитиною у сім’ї священика Северина Габрусевича, який після закінчення Львівської семінарії 1892 р. одержав парафію у мальовничому селі Ольховець (сьогодні Вільхівець) недалеко від Бережан. У метричній книзі церкви св. Іоана Хрестителя у Вільхівці, яка зберігається у Бережанському РАЦСі, є запис про народження Івана,   зроблений рукою батька 20 вересня 1902 р.
У 1905 році сім’я Габрусевичів переїжджає у с. Годів на Зборівщині, де о. Северин одержує нову парафію.
Свої перші кроки на ниві освіти майбутній крайовий провідник ОУН зробив у Годові, в початковій школі, після закінчення якої продовжив навчання у гімназії. Гімназійні роки Івана припали ще на довоєнні  австрійські часи. Гімназист Габрусевич зростав національно свідомим українцем, готував себе до боротьби за Українську Державу. В 1924 році о. Северин із сім’єю перебрався на Бібреччину, теж у с. Вільхівець.
Величезний позитивний вплив на повоєнне західноукраїнське  молоде покоління мали національно-визвольні змагання 1918-1920 рр. Короткочасне існування власної держави, героїзм та трагізм її захисників, поборницькі кроки були тими підвалинами росту національної ідентичності і гідності, що «рвали тіло» до нової боротьби за ідеали, яких не вдалося здобути в період мілітарних потуг1917-1920 рр. Цей вплив на галицьку українську молодь чітко окреслив В. Горбовий, адвокат на судовому процесі 1936 р. у Львові проти Бандери і інших членів ОУН: «Молодь була свідком переломної доби в житті свого народу,- зазначив Горбовий, - коли ідея ставала дійсністю. Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ті речі з їхньої душі» («Діло», ч.16, Львів, 25.06.1936 р.).
На формування національної свідомості юнацтва у 20-30-х рр. мали ідеї Д. Донцова. „Бо що є нація, - пояснював Донцов, - коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування  певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям” (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму/Націоналізм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 2006. – с. 72). Щоб панувати над етнічною територією, на яку прийшов займанець, треба його перемогти, подолати в гострій, безкомпромісній, жертовній боротьбі. В чиннім націоналізмі Донцова „змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а рухом життя – „романтика”, віра (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму. Антологія. с.74). Звідси і кредо, згодом і перша заповідь члена ОУН: „Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї”.
Антиукраїнська політика польських владних структур ІІ Речі Посполитої  у всіх сферах суспільного життя підштовхувала до згуртування національно свідомих сил до спротиву.
Націоналістично налаштоване українське студентство зорганізувало першу на ЗУЗ (західноукраїнських землях) нелегальну організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Серед її провідників поряд із С. Охримовичем, Ю. Вассияном, Б. Кравцівим був і І. Габрусевич (Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. т.І.- Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: 1968. -  с.55).
Націоналістичний рух поширювався не тільки в краю, але й на еміграції, у місцях поселення українців, особливо у Чехословаччині; кількість націоналістичних організацій зростала, в їх середовищі ширилась думка про об’єднання розрізнених груп в одну потужну організацію. Для обговорення справи творення такої організації 3-7 листопада 1927 р. у Берліні скликано Конференцію Українських Націоналістів. Основну роль на ній відіграв Начальний Командант УВО Є. Коновалець. Конференція схвалила ідею творення єдиної націоналістичної організації, вирішила розпочати підготовку до поважнішого форуму – Конгресу.
Перший Конгрес Українських Націоналістів проводив роботу у Відні, в одному із готелів 23 дільниці міста з 28.01 до 03.02.1929 р. В документі під назвою „Від Конгресу Українських Націоналістів” йшлося: „Конгрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади націоналізму”. (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.93).
В організаційній роботі Крайової Екзекутиви на початку її діяльності не обійшлось і без протистоянь. Керівництво УВО в особі Р. Сушка ігнорувало рішення КЕ  і проводило свою роботу у відриві від загальних завдань. Для подолання розбіжностей скликано крайову конференцію обох провідних націоналістичних організацій на ЗУЗ. Вона відбулась у травні 1930 р. у підвалах собору св. Юра у Львові. І. Габрусевич як член КЕ ОУН брав участь у конференції й активно виступав за єдність дій. Зустріч не принесла згоди: крайове керівництво УВО стояло на позиції двох організацій, чим заперечувало рішення Першого Конгресу ОУН. У справу мусив утрутитися Є. Коновалець. Із його ініціативи зібралась „вершинна” конференція ОУН-УВО у Празі в червні 1930 р. Вона ухвалила „соломонове” рішення: крайовим комендантом УВО призначити Ю. Головінського, йому ж доручити керувати і Крайовим проводом ОУН на ЗУЗ. Передача двох посад одній особі зняла проблему міжорганізаційних суперечок. „Організація Українських Націоналістів (ОУН), - читаємо у постанові Празької конференції, - є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменом ОУН, вливається в неї повністю ..., зберігає ще деякий час назву „УВО”... для відтягування, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру” (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 145).
Після вбивства Ю.Головінського восени 1930 р. завдання ПУНу (Проводу Українських націоналістів) полягало в тому, щоб конгресові рішення  впровадити в щоденну практику, налагодити взаємодію всіх націоналістичних організацій, які відтепер мали стати єдиним організаційним механізмом. На той час  Крайова  Екзекутива набула такого вигляду: Б. Кравців – Крайовий провідник, З. Пеленський – заступник і політичний референт, С. Охримович – організаційний референт, З. Коссак – бойовий референт, С. Ленкавський  - ідеологічний референт, М. Колодзінський – референт військового вишколу та І. Габрусевич – керівник підреферентури юнацтва. Таким чином І. Габрусевич став членом першої Крайової  Екзекутиви ОУН і на цій ділянці роботи виявив велику наполегливість і хист.
Для ідеологічного вишколу молоді, задоволення їхніх вікових організаційно-ідеологічних запитів почали видавати журнал „Юнак”, головним редактором якого був теж І. Габрусеввич ( Мандрик Марія. Український націоналізм. – с.266). Ідеологічна робота давала свої результати. Почастішали випадки спротиву польській владі. Особливо широкою, загальногалицькою щорічною акцією стало вшанування героїв Крут, стрільців УГА, загиблих бойовиків УВО. Такі заходи були масовими й жорстоко поборювалися владою, що призводило до протилежного щодо очікуваного результату. Це наочно ілюструє кількість політичних процесів проти українців (не лише членів ОУН): 1929-31; 1930-27; 1931-42; 1932-58. Загальна кількість обвинувачених – 1929-200; 1930-122; 1931-296;  1932-351 (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 428).
Навесні 1931 року прокотилася нова хвиля арештів серед членів ОУН. Кинули в тюрму і  крайового провідника С. Охримовича та його заступника І. Габрусевича. Поліція шаленіла, ув’язнених піддавали тортурам, але зізнання не одержали. Вкотре каральні служби змушені були визнати поразку, їм не вдалося зламати духу і волі провідників. Правда, вони забрали здоров’я. Випущений на волю С. Охримович 10 квітня помер у домі батьків у с.Завадові. Його поховали на самий Великдень, який 1931 року  випав на 12 квітня. Відійшов у вічність ще один син нескореної України. Тимчасово обов’язки Крайового провідника виконував о. Я. Чемеринський. У липні вийшов на волю звільнений за відсутністю доказів Іван Габрусевич. За дорученням Голови ПУНу  полковника Коновальця він посів пост Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, і керівника референтури юнацтва. (Цього ж року він закінчив навчання в університеті). Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін, у попередньому варіанті.
І. Габрусевич перебрав керівництво ОУН в краю в непростий час: репресії проти активних українських патріотів зростали, повідомленнями про   судові справи рясніли всі часописи Речі Посполитої. Загальна сума років українським в’язням у 1931 р. становила 315,5 року (і два довічних ув’язнення); в 1932 р. – 296 років, 4 смертних вироки і 7 довічних ув’язнень (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.429).
У  таких надтяжких умовах члени ОУН продовжували підпільну діяльність, організували і провели кілька протидержавних виступів: в один день 31.07.1931 р., здійснили напади на поштові вози під Бірчею (недалеко Перемишля), Печеніжином  (біля Коломиї), на банк у Бориславі.
У серпня цього ж року  в Трускавці вбито польського політичного діяча особливого  шовіністичного покрою (депутата сейму) Т. Голувка. Найбільшою резонансною акцією того часу був атентант на комісара Львівської поліції Е. Чеховського як відплата за смерть Ю. Головінського. Вирок винесено керівництвом ОУН. Бойовик  Ю. Березинський  його виконав: комісара Чеховського він застрелив у вівторок зранку 22 березня 1931 р. на вул. Стрийській у Львові.
Знову арешти. Наступного дня після розправи над комісаром Чеховським садять у тюрму І. Габрусевича, декількома днями пізніше й інших членів КЕ. Упродовж двох місяців слідства, (згідно з тогочасним законом можна було утримувати у слідчій тюрмі не більше трьох місяців), поліція не зуміла довести вину Габрусевича у справі комісара Чеховського і 23 травня 1932 року звільнила його з-під варти.
Численні арешти членів ОУН, особливо її керівного складу в краю зумовили напружену атмосферу, треба було шукати вихід. Із метою організаційних консультацій Іван Габрусевич як керівник проводу ОУН на ЗУЗ таємно виїжджає в Прагу для зустрічі з головою ПУНу  полковником Є. Коновальцем. Після перемовин полковник, виявляючи довіру, запропонував Габрусевичеві, враховуючи його стан здоров’я, залишитися за кордоном у розпорядженні ПУНу. Він дав згоду.
Окрім функцій у ПУНі,  І. Габрусевич співпрацює у „Націоналістичній Пресовій службі” спочатку в Берліні, а згодом у Відні. Ця інформаційна структура подавала українським часописам, що стояли на позиціях націоналізму, політико-інформаційний матеріал, видавала бюлетені, їх розсилали до німецьких та інших чужомовних видань із метою інформування про українські справи.
Убивство в Роттердамі 23.05.1938 р. голови ПУНу полковника Є. Коновальця стало переломною подією у житті ОУН. Політичного тестаменту покійний вождь не оприлюднив, прихильники полковника А.Мельника стверджували, що Керівником Проводу ОУН Коновалець хотів бачити Мельника, інша частина, відома як „ крайовики”, з цим не погоджувалася.
Справу залагодження внутрішніх організаційно-ідеологічних суперечок в ОУН, які тривали, мав вирішити ІІ Великий Збір Українських Націоналістів. Його провели в серпні 1939 р. в Римі. Головою ПУНу став А. Мельник. Очікуваного миру не сталося.
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна, з тюрем вийшло багато ув’язнених членів ОУН, зокрема і С. Бандера. Навколо нього почали гуртуватися активні члени ОУН, які вимагали більш рішучих дій у ситуації, яка складалася, звинувачуючи А. Мельника та його прихильників, яких вони  називали „кав’ярними революціонерами”, в бездіяльності, консерватизмі, м’якотілості. (Сеньків М., Думинець І. З історії боротьби за соборність українських земель. – Дрогобич: Відродження, 1995. – с.16).
На цьому етапі боротьби (з 1940 року) ОУН виступає як дві незалежні сили: ОУН-М і ОУН-Б. Навіть більше, сили, що взаємопоборюють одна одну (Енциклопедія українознавства, т.5. – Львів: 1996. – с.1864). Цей український феномен не піддається розумінню, враховуючи той драматичний час, який, поза будь-яким сумнівом, вимагав єдності ідеї і чину.
С. Бандера і його найближче оточення вирішили використати німецький фактор в умовах війни і спробувати вести свою гру, що, як лакмусовий  папірець, мала виявити істинні цілі нацизму щодо України. Революційний провід ОУН-Б,  тільки-но  українські формування в складі німецької армії ввійшли 30 червня у Львів, проголосив Акт відновлення Української Держави. 3-го липня німецький  підсекретар Кундт у Кракові викликав на розмову С. Бандеру і вимагав  відкликання Акту, погрожуючи репресіями. Бандера не погодився.
Успіхи на протибільшовицькому фронті посилили імперські настрої німецьких бонз, вони не хотіли навіть слухати про українську державність і вирішили розправитися з ОУН. 15 вересня в Берліні заарештували С. Бандеру, Я. Стецька як Голову Українського державного правління, керівних осіб ОУН: І. Габрусевича, Р. Ільницького, С. Ленкавського, М. Климишина, Л. Ребета і ін.      (Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. Львів-Київ: Літературна агенція Піраміда, 2001. - с.ХХІІ). Ув’язнених помістили спочатку у Берлінську тюрму, а потім відіслали у концтабір Закзенгаузен. Дещо пізніше туди ж потрапили з волі гестапо А. Мельник та О. Ольжич.
Трирічне перебування в концентраційному обозі в строгій ізоляції остаточно надламало здоров’я Івана Габрусевича, втрачене у часи підпільної боротьби. 16 травня 1944 року він помер у  табірній „лічниці”. Ще один борець за незалежну Українську Соборну Самостійну державу відійшов у засвіти. Своє життя він поклав у підмурівок держави, про яку мріяв і за яку боровся.
Іван Габрусевич дослівно виконав основну заповідь українського націоналіста:  „...або загинеш у боротьбі за Неї”.
Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях                     у 20-30 рр. ХХ ст. проводилась різними силами, неоднаковими методами, на різних поверхах (легальних і нелегальних) та з однаковою кінцевою метою – незалежна Україна..
Діяльність ОУН як однієї із цих сил оцінювали і сьогодні оцінюють по-різному. Контроверсійність проблеми в тому, що боротьба – це не завжди мирне протистояння різних політичних суб’єктів, і тому оцінки були й будуть різноманітними та суб’єктивними. Це закономірно. Одного практично не можуть заперечити чи спростувати опоненти ОУН – жодна з українських політичних сил 20-30-х рр. минулого століття на західноукраїнських теренах не зуміла зібрати під свої прапори таких ідейних однодумців, які так жертовно і непоодиноко готові були віддати (і віддавали) життя  за ідею. „Мені тільки дуже жаль, - висловлював думку до чину українського націоналіста Д.Данилишин перед стратою на подвір’ї львівських „Бригіток”, - що я можу лише раз умерти за Україну”.


 Тарас  Шах
 м. Бібрка

Іван Франко, його друга наречена та її доля


Іван Франко, його друга наречена та її доля
(до 160 річчя від дня народження Ольги Білинської)
 Світлій пам‘яті онука Ігоря присвячую
          Тема Івана Франка, його творчих доробків, громадсько-політичних стежок і доріг, особистісних колізій завше актуалізується у час підготовки та проведення ювілеїв Великого Каменяра. Не винятком була і 160 річниця.
          12 червня 2016 р. група львівських науковців – франкознавців та артистів виїхала до невеликого села на теперішній Бузеччині – Чішок (у часи І. Франка – Цішок). Що ж спонукало Р. Горака (власне він був ідеологом та організатором такого творчого «десанту»), на той час директора літературно-меморіального музею у Львові, затіяти таку неординарну поїздку? Для самих чішчан ця подія стала великим святом. До львівських науковців та митців приєднались і творчі сили із райцентру. Захід удався на славу (див. «Воля народу» 23.06.2016 р., №26).
          То чому ж Чішки? Випадковості нема. Власне сюди, до Цішок, Іван Франко приїздив у гості до вчительки Ольги Білинської, яка мала тут місце праці в однокласній статній (державній) школі. Про це свідчать дані «Шематизму Королівства Галіції і Лодомерії…» за 1882 рік. Знайомство І. Франка з Ольгою Білинською було випадковим (звичайно, у будь-якій випадковості є певна закономірність). Ольга покинула Цішки і приїхала до Львова для здачі учительського кваліфікаційного екзамену, як цього вимагали тогочасні інструкції. Вона зупинилась у своєї молодшої сестри Марії, яка разом із товаришкою на час навчання у 1883-1884 рр. винаймали помешкання на вул. Академічній. Туди час від часу на чай заходив родич Білинських Володимир Коцовський, на той час ще студент університету. Він товаришував із І. Франком. Одного разу, під час таких відвідин, Коцовський прийшов із Франком. Тоді ж у сестри Марії якраз зупинилась Ольга. Ця випадкова (чи ні?) зустріч і поклала початок знайомству Івана Франка з Ольгою Білинською. Взаємна симпатія переросла у щось більше, власне у те, що спонукало Франка залишати Львів та їхати у далеке село Цішки Бродівського повіту (з 1885 – Золочівського), яке було віддалене від залізничної станції Заболотці на яких 7 км бездоріжжя. Одначе він приїжджав, справа йшла до шлюбу. Львівська дослідниця-франкознавець Лариса Боднар не випадково назвала Ольгу Білинську другою нареченою І. Франка (див. «Дзвін» 2005, №9).
До спільної думки про причини розриву між нареченими франкознавці не прийшли і до сьогодні.
Достеменно відомо, що розрив фактично спровокував І. Франко. Коли уже йшло до весілля, О. Білинська обговорювала із цішецькою їмостею п. Юлією Дуткевич про шлюбну сукню, І. Франко не приїхав до села у домовлений час, переслав дивного листа-вірша. «Солодкий віршик прислалисьте мені, – пише Ольга з цього приводу у листі-відповіді І. Франкові (від 23.03.1884р.). – То певно, але за то дякую за отвертість в другій частині листу». Ось ця друга частина:
І думається мені: «Недовго, може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на роздорожжє
О хліб просить, моя дружино мила!
 
І зжовкне, зв’яне те лице, що нині
Так любим сяйвом, щирістю ясніє
Погаснуть очі, що сміялись к мені
Жура зв’ялить тебе, моя надіє!»
 
В додаток до усього того, цю поезію І. Франко опублічив, помістивши її у червневому номері «Зорі» 1884 року під назвою «Думка».
Гордість вчительки була принижена. В додачу до того цішецький парох о. Тома Дуткевич був вороже налаштований до І. Франка, як зрештою і багато тогочасних священиків за його світоглядні візії. В такій атмосфері О. Білинська залишалась у Цішках лише до закінчення навчального року, і покинула село. Вона виїхала вчителювати у Добрівляни.
І. Франко і О. Білинська бачились ще раз уже у Добрівлянах. Зрозуміло, що ініціатором зустрічі був І.Франко. Мабуть зрозумів, що повівся із О.Білинською не зовсім коректно, а можливо ще десь в серці жеврів якийсь вогник більш ніж приязні. Зустріч відбулася. Про неї учасники не залишили споминів. Знаємо про це здибання лише зі слів Марії, сестри О. Білинської. Очевидно, Ольга розповіла сестрі, а вона у свою чергу, пізніше переповіла про цю зустріч у своїх спогадах (Марія Білинська. Картини з життя Івана Франка. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1956). Зустріч була суха, напружена, вимушена. «Кожна тема обмежувалась питанням та короткою відповіддю. Нестриманий, безнадійний настрій запанував. По довшій мовчанці Франко вийшов з хати» - так передала атмосферу останньої зустрічі І. Франка з О. Білинською її сестра Марія (157 с.).
Деякі дослідники-франкознавці вважають, що І. Франко про цю зустріч залишив свідчення у формі вірша (без дати):
Я питав про щось такеє,
Що й не варто було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощання
І руки не подала.
 
«Час як ревнива жінка, спеціально затирав сліди по ній і по цій любові…» - так резюмував франкознавець Роман Горак з приводу нещасливого кохання між І. Франком і його нареченою («Культура і життя», №45-46, 16.11.2005 р.)
          Тепер про Добрівляни. До 100 річниці від дня народження І. Франка були опубліковані спогади сучасників про нього. Упорядники видання О. Дей та А. Корнієнко у коментарях вказали, що село Добрівляни знаходяться у тодішньому Ходорівському районі. Таке село дійсно є у цій місцевості, але це не ті Добрівляни. Значно пізніше Роман Горак, провідний франкознавець, дослідив і встановив, що Добрівляни, до яких для зустрічі з О. Білинською приїздив І. Франко, і де вона учителювала, насправді знаходяться біля Дрогобича. У цьому селі О. Білинська почала вчити дітей з 1885 року і пропрацювала у цій однокласній статній школі до 1888 р.
У 1888 році вона вийшла заміж за Сильвестра Охнича, який директорував у народній двокласній школі Трускавця. У 1890 році його перевели на посаду директора школи у село Бабині коло Самбора.
Роман Горак у своєму дослідженні «Друзі з Добрівлян» (Львів ЗУНЦ, 2010 р.) поряд з цікавою інформацією про контакти І. Франка із Добрівлянами, його жителями, подає відомості і про О.Білинську до і після одруження. Власне з цього джерела довідуємося, що у подружжя Охничів 25 квітня 1889 р. народився хлопчик, який був охрещений та миропомазаний парохом Трускавця о. П. Кошалкевичем. При хрещені дістав ім`я Богдан. 1891 року вчительська сім`я Охничів переїхала на Тернопільщину. У цьому ж році прізвище Ольги Охнич значиться у довідниках як учительки-практикантки на Микулинецькому передмісті Тернополя. Сильвестр Охнич займає посаду вчителя рисунків у Тернопільській гімназії. У Тернополі 31 грудня 1891 р. в Охничів народився другий син. Нарекли Олександром.
Прізвище Ольги Охнич з 1892 р. в учительських довідниках уже не подається. ЇЇ чоловік Сильвестр на посаді професора педагогічних вправ Тернопільської вчительської семінарії у довіднику згадується до 1905 року. Про дальшу долю подружжя Охничів, на жаль, більше нічого не відомо.
Ще про Ольгу. Народилась вона 26.11.1857 р., при хрещені одержала подвійне ім`я – Філліпіна - Ольга. Батьками Ольги були Теофіл Білинський та Кенегунда, донька Йосифа і Анни Книш. Хрестив новонароджену її дідусь о. Михайло Білинський, тернопільський парох, 4 грудня 1857 р. В Ольги було ще дві сестри Анна та Марія. Ольга була найстарша.
Дата смерті та місце вічного спочинку Ольги не відомі.
Цього, 2017 року, в листопаді місяці, минає 160 років від народження Ольги Білинської-Охнич, сільської вчительки, другої нареченої І. Франка, матері двох синів, дружини Сильвестра Охнича, жінки не простої долі.
Написані про неї рядки автор вплітає у вінок пам`яті з нагоди її ювілею. Вчителювати вона починала у моєму родинному селі далекого 1882 року.
Тарас Шах
25.09.2017р.


середа, 19 квітня 2017 р.

Історія походження назви "Канада"

Автор: Ігор Цап   

Як Канада отримала свою назву?
Якщо запитати про походження назви "Канада", то більшість канадців одразу поскаржаться на своє незнання цієї частини історії своєї країни. А ті, що знають, то можуть навіть пригадати "офіційну" версію про те, як Канада отримала свою назву, про яку вони дізналися із телевізійної реклами "частина нашої спадщини - Канада". Врешті-решт, історія Канади як така не є предметом викладання в школах. Оскільки освіта залишається в провінційній юрисдикції, то у кожному регіоні свої особливості розуміння історії Канади. Є багато конкуруючих теорій про походження назви "Канада" і як вона стала загальновідома. Всі вони однаково цікавi і переконливi, однак тільки трьом теоріям вдалося більшою мірою завоювати серця і уми істориків та дослідників. Тут їх і представлено.
A Part Of Our Heritage - Canada TV Commercial (Частина нашої спадщини - Канада)


Історія
Др. Велигорський (1955) у своїй праці "Слово й назва "Канада" серед назв, що з часом зникли, згадує зокрема такі: "Вінланд", використану Ліфом Еріксоном (Leifr Eirїksson в древнескандинавській), коли він прибув до берегів Лабрадору в 1000 році; та "Каботія", від імені італійського мореплавця і дослідника Джованні Кабото (John Cabot англійською або Jean Cabot по-французьки), "який відкрив новий острів" (сьогодні Ньюфаундленд) у 1497 році. Саме так у 1498 році про цю подію Король Генрі VII, роботодавець Джона Кабота, записав у своєму нотатнику. Найімовірніше, це перша в історії письмова згадка про цю величезну територію. Цей факт лише ускладнив для істориків пошуки справжнього походження та значення слова "Канада".

Як пише Велигорський (1955) у своїй серії праць із топо- та антропониміки "ONOMASTICA: Слово й назва "Канада", ще до прийняття Акту про Британську Північну Америку у 1867, за яким Канаду визнано напів-незалежною державою, до розгляду було подано більше тридцяти пропозицій, щоб дати країні нову назву. А Гамільтон (1978) у книзі "The Macmillan book of Canadian place names" перераховує серед інших і такі: "Albertsland, Albionora, Borealia, Britannia, Cabotia, Colonia, Efisga (поєднання перших літер Англії, Франції, Ірландії, Шотландії, Німеччини і аборигенів землі), Hochelaga, Norland, Superior, Transatlantia, Tuponia (акростих від United Provinces of North America), і Victoria".
Три основні теорії про походження і значення слова "Канада"

Велигорський (1955) стверджує, що походження і значення слова "Канада" як і раніше залишається невиразним, оскільки минуло багато часу, перш ніж дослідники почали відслідковувати його походження. Тим не менше, дослідник виділяє три основні теорії:
I. Теорія місцевого походження.

Теорія місцевого походження має ще кілька розгалужень, в залежності від того, яку мову розглядають у зв'язку з назвою "Канада": (а) мови індійських племен Гурон та ірокезів; (б) Алґонкуін; (в) з мови племені Гора; (г) або мову індіанців Крі. Крім того, це також залежить від того, що насправді називалося "канадою". Більшість дослідників схиляються до думки, що назву "Канада" взято з мови ірокезів. "Канадою" у той час називався увесь східний півострів, що простягався від гирла річки Св. Лаврентія до озера Онтаріо; провінція; частина провінції, що лежить між островом Кудр по обидві сторони річки Святого Лаврентія; ріка Святого Лаврентія; район Монреаля; озеро, невідомі землі, місто, село, селище, група будинків або вігвамів, і т.д., або взагалі використовувалася в якості назви для іноземців, або невідомої країни, і так далі. (стор.5).
II. Європейська теорія походження.
Теорії європейськoго походження мають дві підтеорії, що обумовлено тим, яку мову науковці розглядають в якості мови походження: (а)іспанську ("Аca Nada"), або (б) португальську ("Aqui nada"). Обидві фрази означають одне і те ж: "нічого тут", які, можливо, використовували як іспанські, так і португальські моряки, після невдалої спроби знайти шлях в Ост-Індію, або не знайшовши тут золото. Тубільці, які багаторазово чули цю фразу, могли прийняти цей вислів у скороченому вигляді, в якості назви для своєї країни. У теорії іспанського походження є багато послідовників.
Так звана німецька теорія доктора Бурґмайстра (Burgmeister) насправді є іспанською теорією, що виводить назву "Канада" від іспанського слова "канада", що використовується в Аргентині.
Кілька французьких дослідників також спробували знайти походження назви "Канада" у Франції. (Стор.5-6)
III. Східні теорії походження.
Послідовники східної теорії стверджують, що назву "Канада" було: або (а) привезено з Ост-Індії (Davies), або, що країну після її відкриття було названо на честь філософа-індуїста Канада (Джонсон). (стор.6)
Висновки
Ця стаття розпочиналася із загального запитання "Як Канада отримала свою назву?" Для вивчення цього питання др. Іван Велигорський вичерпно дослідив усі джерела, доступні в Канаді. Проте перевагу було віддано трьом основним теоріям. Зрештою, доктор Велигорський схиляється до теорії місцевого походження. Канадська рада з географічних назв в Оттаві обіцяла розгадати цю таємницю, зазначив д-р Велигорський. Сучасна наступниця Ради - Рада з географічних назв Канади (GNBC) також прагне поширювати теорію місцевого походження.
Автор: Ігор Цап
Переклад з англійської: Дарія Дирик-Цап

Фото 1  Дофін Карта Канади - близько 1543 - Проекті "Гутенберг", Вікіпедія (Dauphin Map of Canada - circa 1543 -Project Gutenberg, Wikimedia Commons )
Фото 2    3 центи, Жак Картьє, Канада, 1934 рік (Вікіпедія)

Використана література:

Основне джерело
Велигорський, Іван. (1955). Назвознавство Ч.10: Слово й назва “Канада“. Вінніпеґ, Манітоба. Накладом Української Вільної Академії Наук. 1-30. [Velyhors’kyj, Ivan. (1955). ONOMASTICA X: The Term and Name “Canada”. Winnipeg, Manitoba. Published by Ukrainian Free Academy of Sciences. 1-30.]
Інше:
Hamilton, William B. (1978): The Macmillan book of Canadian place names, Macmillan of Canada, Toronto, p. 21.
Оригінал статті англійською

четвер, 16 лютого 2017 р.

«За тебе гину… Україно мила…»

Герої не вмирають!
Тарас Шах
«За тебе гину… Україно мила…»
 (До 110 річниці з дня народження Гриця Пісецького)
Світлій пам'яті онука Ігоря присвячую

З кожним новим поколінням віддаляються у часі події тих героїчних і трагічних 30-х рр. ХХ століття. Героїчних, бо поборені мілітарно у визвольних змаганнях  1918-1920 рр., українські патріоти  не змирились із втратою державності і продовжували боротьбу. Свідченням того є утворення вже у 1920 році Української військової організації (УВО) та конкретні кроки діяльності, які відповідали її назві. УВО існувала в умовах підпілля – націоналісти не визнали ні польської, ні радянської окупації. Головний фронт боротьби розгортався на теренах Східної Галичини, яку окупанти називали Малопольщею (Креси всходні).
Серед протипольських акцій УВО особливе місце посідали напади на різні державні об’єкти, найчастіше приміщення пошт, банків, скарбових урядів, поштових возів. Ці напади звалися «ексами». «Головним завданням  «ексів», –  роз’яснює знаний історик ОУН Петро Мірчук, – було підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевності, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію на користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність. А крім того, через експропріаційні акти УВО здобувала гроші на бойову діяльність. Йшлося тут про гроші, здерті польським окупантом з українського населення…».
У 1929 році українські націоналістичні сили, що діяла в краю і на еміграції, об’єднались в одну підпільну політсилу – Організацію Українських Націоналістів (ОУН). На початках між існуючою УВО та ОУН виникли певні сумніви щодо підпорядкованості. Для того, щоб зняти ці організаційні шороховатості, керівник ОУН полковник Є. Коновалець скликав у Празі (червень 1930 р.) конференцію ОУН. На ній був узгоджений формат відносин з УВО. Для впровадження в життя її рішень Є. Коновалець призначає найавторитетнішого на той час на теренах Галичини націоналіста, комбатанта УГА Юліана Головінського Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ (західноукраїнських землях). Він же одночасно стає і Крайовим Командантом УВО. Це соломонове рішення полковника Коновальця зробило можливим нейтралізувати організаційні непорозуміння та поступово трансформувати УВО у бойову структуру єдиної ОУН.
Для організаційної розбудови ОУН збільшилась потреба у коштах. Ю. Головінський поринув у роботу, зміцнює усі референтури, розробляє план поповнення фінансових ресурсів. «На перший удар вибрано напад на поштовий амбулянс під Бібркою», – згадує  про той час один із чільних діячів УВО З. Книш (псевдо Ренс) у своїй книзі «Дух, що тіло рве до бою» (Вінніпег, 1951). Ю. Головінський для цієї акції визначив четвірку: Ренс (керівник групи), Кришталь (Юрій Дачишин), Кох (Микола Максимюк). Четвертим мав бути «Грицько» з Коломиї. За два дні до визначеної дати нападу прийшло повідомлення, що через хворобу «Грицько» не зможе з’явитись на чин. За рекомендацією Ю. Кришталя, замість вибулого, було викликано із резерви Гриця Пісецького, якого добре знав Ю. Дачишин. Для Гриця це мала бути перша участь в «ексі». Він був сильним вольовим юнаком,  пластуном, відбув службу у польському війську, володів зброєю.
Четвірка бойовиків УВО прибула до Бібрки напередодні нападу, ще раз обсервувала місце планованої акції, уточнили маршрут відходу та поодинці повернулись до міста на нічліг до місцевого зв’язкового.
30 липня о 10 годині вранці виконавці «ексу» були на визначеному місці, в ліску по дорозі до Глібович Великих. Кох, що мав подати сигнал про наближення амбулянсу, сховався на горбку за деревом… Вже переїхали до Бібрки фіакри з пасажирами від поїзда зі Львова, став наближатися і  очікуваний віз. Піднята рука Коха …   акція почалась. Ренс,  Кришталь і Пісецький вискочили із засідки, Ренс скомандував до поліцая, що супроводжував,: «Ренце до гури!» – і  перекинули віз разом із кіньми. В перестрілці був смертельно поранений поліцай Молєвський, а фірман, молодий хлопець, з переляку кинувся втікати, добіг до міста і зчинив ґвалт.
«Kurjer Polski, газета, що виходила у Варшаві, у № 207 за 31 липня 1930  р. повідомила наступне: «30.7 біля 12.30 між станцією Бібрка-Глібовичі і містом Бібрка виконано грабіжницький напад на поштовий віз, який доставляв до повітового уряду в Бібрці гроші в сумі 55 тис. злотих».
Гроші, що були на возі, виявились металевими (срібні), важкими. Частину їх заладували в наплічники, решту заховали в лісі, згаяли на це трохи часу. Розійшлися в різних напрямках. Поза тим на алярм візника поліційна погоня на конях наздогнала одного із утікачів на узліссі – почалася перестрілка. «Lwowski Kukjer Poranny” в номері за 2 серпня 1930 р. подає: «Поліцай Франчак відповів вистрілами, один із них попав бандитові в ногу, другий в ліву грудь, третій справа над вухом». Україномовна преса так подає фінал трагедії. «Зроблено облаву й за Хлібовичами здогнали одного з учасників … Він вистрілив о вдоганяючого поліцая, та не вцілив, зате поліцай вцілив його двома кулями. Ранений впав на землю, останніми силами вистрілив собі в бороду й загинув на місці. Вбитий – це Гриць Пісецький, студент прав, син о. Пісецького з с. Корнів пов. Городенка. Вбитий мав при собі відзнаку УВО («Жіноча доля», 1930 ч. 32 «Діло» 1 серпня 1930 р.).
Гриць був п’ятою дитиною у сім’ї о. Івана Пісецького. Хлопець прийшов на світ 15 лютого 1907 року (така дата зафіксована у матуральному свідоцтві випускника Станіславівської гімназії за 1928 рік).  До того закінчив початкову школу у рідному селі. Гриця домашні називали любовно Цуньо (зменшене від Грицуньо), так кликали його і в гімназії.
Патріотичний дух сім’ї, особливо батька священика, заклали основи його національного світобачення, закріплене воно було у гімназійному середовищі, особливо у Пласті. Пластові табори з атмосферою «Україна понад усе», активна участь у громадських гімназійних акціях, національних святах, привели Гриця до УВО, а потім і ОУН. Присягу Організації він сприйняв як морально - життєвий дороговказ.
Поліція не дозволила батькам забрати тіло сина, він був для Речі Посполитої державним злочинцем.
Поховали його, згідно розпорядження влади,  на міському цвинтарі у Бібрці, навіть під цвинтарем. Погріб покійного  здійснив міський священик о. Д. Міхур. З часом могила Гриця Пісецького опинилась в центрі кладовища, на горбочку, на видному місці. Так розпорядився Час.
Пам'ять про Гриця Пісецького жила в тих тернових вінках, які, щонайменше двічі на рік (1 листопада та на Зелені свята) появлялись на могилі, не дивлячись на всі поліційні заборони та перешкоди. У жовтні 1930 року велику поему «Лови», про липневий 1930 року чин під Бібркою, В. Васильківський присвятив Г. Пісецькому. Автор закінчив твір словами:
А вітер шепіт з уст схопив на крила:
«За тебе гину… Україно мила…»
 Запалена свічка на могилі героя і в радянські часи підтверджувала  тяглість національної пам’яті.
Незалежна Україна посмертно, з нагоди 100 річниці Пласту, нагородила пластуна з куреня «Лісові чорти» Гриця Пісецького орденом «Залізного хреста».
У  110 річницю з дня народження Гриця Пісецького схиляємо голови біля його могили і кажемо: «Пам’ять про людину, що поклала на вівтар Вітчизни свої 23 роки життя, мусить жити вічно!».
Герої не вмирають!
Тарас Шах, заслужений вчитель України, член УВАН в Канаді

        Бібрка. 8 лютого 2017 р. 

Образки зі щоденника

                                                            

                                                                            Мово рідна, слово рідне...

Володимир Дідула
Образки зі щоденника
На подвір’ї одного підприємства побачив горобину гарна, як налита молодиця, прибрана, обвішана густими кетягами, які вже запаленілися (на дворі червень).
Ловлю себе на думці: колись, розпочинаючи журналістську кар’єру, боявбися ужити  слово паленіти”, бо воно видавалося тоді мені сільським, застарілим і взагалі, старався викидати їх з текстів і пам’яті, як непотрібні речі, а ними послуговувалися наші баби-діди, односельці. Тепер же відшукую їх у закапелках пям’яті, як дорогоцінні перли, обтираю від пороху забуття й зневаги і ласкаво запрошую до своїх текстів, як поважних гостей, вставляю як прикраси...
До дієслова червоніти у нашій багатющій мові можна поставити синоніми: паленіти, красніти, багряніти, рум’яніти, рожевіти, займатися, запалюватися, зашарітися... Такі слова збагачують мову письменника, журналіста, філолога, додають письму вишуканості, витонченості, філігранності, демонструють різні відтінки і мови, і змісту.    

Володимир Дідула, український журналіст, художник, письменник, член національної спілки журналістів та письменників України, головний редактор часопису Золочівської районної ради Народне слово