понеділок, 23 жовтня 2017 р.

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»
(До 115 річниці від дня народження Івана Габрусевича)

                                                                             „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти…”.
                                                                                                                                              І. Малюца. 
                                                  З виступу на судовому процесі проти ОУН у Львові 1936 року.    
 

Іван Габрусевич був третьою дитиною у сім’ї священика Северина Габрусевича, який після закінчення Львівської семінарії 1892 р. одержав парафію у мальовничому селі Ольховець (сьогодні Вільхівець) недалеко від Бережан. У метричній книзі церкви св. Іоана Хрестителя у Вільхівці, яка зберігається у Бережанському РАЦСі, є запис про народження Івана,   зроблений рукою батька 20 вересня 1902 р.
У 1905 році сім’я Габрусевичів переїжджає у с. Годів на Зборівщині, де о. Северин одержує нову парафію.
Свої перші кроки на ниві освіти майбутній крайовий провідник ОУН зробив у Годові, в початковій школі, після закінчення якої продовжив навчання у гімназії. Гімназійні роки Івана припали ще на довоєнні  австрійські часи. Гімназист Габрусевич зростав національно свідомим українцем, готував себе до боротьби за Українську Державу. В 1924 році о. Северин із сім’єю перебрався на Бібреччину, теж у с. Вільхівець.
Величезний позитивний вплив на повоєнне західноукраїнське  молоде покоління мали національно-визвольні змагання 1918-1920 рр. Короткочасне існування власної держави, героїзм та трагізм її захисників, поборницькі кроки були тими підвалинами росту національної ідентичності і гідності, що «рвали тіло» до нової боротьби за ідеали, яких не вдалося здобути в період мілітарних потуг1917-1920 рр. Цей вплив на галицьку українську молодь чітко окреслив В. Горбовий, адвокат на судовому процесі 1936 р. у Львові проти Бандери і інших членів ОУН: «Молодь була свідком переломної доби в житті свого народу,- зазначив Горбовий, - коли ідея ставала дійсністю. Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ті речі з їхньої душі» («Діло», ч.16, Львів, 25.06.1936 р.).
На формування національної свідомості юнацтва у 20-30-х рр. мали ідеї Д. Донцова. „Бо що є нація, - пояснював Донцов, - коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування  певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям” (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму/Націоналізм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 2006. – с. 72). Щоб панувати над етнічною територією, на яку прийшов займанець, треба його перемогти, подолати в гострій, безкомпромісній, жертовній боротьбі. В чиннім націоналізмі Донцова „змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а рухом життя – „романтика”, віра (Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму. Антологія. с.74). Звідси і кредо, згодом і перша заповідь члена ОУН: „Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї”.
Антиукраїнська політика польських владних структур ІІ Речі Посполитої  у всіх сферах суспільного життя підштовхувала до згуртування національно свідомих сил до спротиву.
Націоналістично налаштоване українське студентство зорганізувало першу на ЗУЗ (західноукраїнських землях) нелегальну організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Серед її провідників поряд із С. Охримовичем, Ю. Вассияном, Б. Кравцівим був і І. Габрусевич (Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. т.І.- Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: 1968. -  с.55).
Націоналістичний рух поширювався не тільки в краю, але й на еміграції, у місцях поселення українців, особливо у Чехословаччині; кількість націоналістичних організацій зростала, в їх середовищі ширилась думка про об’єднання розрізнених груп в одну потужну організацію. Для обговорення справи творення такої організації 3-7 листопада 1927 р. у Берліні скликано Конференцію Українських Націоналістів. Основну роль на ній відіграв Начальний Командант УВО Є. Коновалець. Конференція схвалила ідею творення єдиної націоналістичної організації, вирішила розпочати підготовку до поважнішого форуму – Конгресу.
Перший Конгрес Українських Націоналістів проводив роботу у Відні, в одному із готелів 23 дільниці міста з 28.01 до 03.02.1929 р. В документі під назвою „Від Конгресу Українських Націоналістів” йшлося: „Конгрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади націоналізму”. (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.93).
В організаційній роботі Крайової Екзекутиви на початку її діяльності не обійшлось і без протистоянь. Керівництво УВО в особі Р. Сушка ігнорувало рішення КЕ  і проводило свою роботу у відриві від загальних завдань. Для подолання розбіжностей скликано крайову конференцію обох провідних націоналістичних організацій на ЗУЗ. Вона відбулась у травні 1930 р. у підвалах собору св. Юра у Львові. І. Габрусевич як член КЕ ОУН брав участь у конференції й активно виступав за єдність дій. Зустріч не принесла згоди: крайове керівництво УВО стояло на позиції двох організацій, чим заперечувало рішення Першого Конгресу ОУН. У справу мусив утрутитися Є. Коновалець. Із його ініціативи зібралась „вершинна” конференція ОУН-УВО у Празі в червні 1930 р. Вона ухвалила „соломонове” рішення: крайовим комендантом УВО призначити Ю. Головінського, йому ж доручити керувати і Крайовим проводом ОУН на ЗУЗ. Передача двох посад одній особі зняла проблему міжорганізаційних суперечок. „Організація Українських Націоналістів (ОУН), - читаємо у постанові Празької конференції, - є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменом ОУН, вливається в неї повністю ..., зберігає ще деякий час назву „УВО”... для відтягування, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру” (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 145).
Після вбивства Ю.Головінського восени 1930 р. завдання ПУНу (Проводу Українських націоналістів) полягало в тому, щоб конгресові рішення  впровадити в щоденну практику, налагодити взаємодію всіх націоналістичних організацій, які відтепер мали стати єдиним організаційним механізмом. На той час  Крайова  Екзекутива набула такого вигляду: Б. Кравців – Крайовий провідник, З. Пеленський – заступник і політичний референт, С. Охримович – організаційний референт, З. Коссак – бойовий референт, С. Ленкавський  - ідеологічний референт, М. Колодзінський – референт військового вишколу та І. Габрусевич – керівник підреферентури юнацтва. Таким чином І. Габрусевич став членом першої Крайової  Екзекутиви ОУН і на цій ділянці роботи виявив велику наполегливість і хист.
Для ідеологічного вишколу молоді, задоволення їхніх вікових організаційно-ідеологічних запитів почали видавати журнал „Юнак”, головним редактором якого був теж І. Габрусеввич ( Мандрик Марія. Український націоналізм. – с.266). Ідеологічна робота давала свої результати. Почастішали випадки спротиву польській владі. Особливо широкою, загальногалицькою щорічною акцією стало вшанування героїв Крут, стрільців УГА, загиблих бойовиків УВО. Такі заходи були масовими й жорстоко поборювалися владою, що призводило до протилежного щодо очікуваного результату. Це наочно ілюструє кількість політичних процесів проти українців (не лише членів ОУН): 1929-31; 1930-27; 1931-42; 1932-58. Загальна кількість обвинувачених – 1929-200; 1930-122; 1931-296;  1932-351 (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с. 428).
Навесні 1931 року прокотилася нова хвиля арештів серед членів ОУН. Кинули в тюрму і  крайового провідника С. Охримовича та його заступника І. Габрусевича. Поліція шаленіла, ув’язнених піддавали тортурам, але зізнання не одержали. Вкотре каральні служби змушені були визнати поразку, їм не вдалося зламати духу і волі провідників. Правда, вони забрали здоров’я. Випущений на волю С. Охримович 10 квітня помер у домі батьків у с.Завадові. Його поховали на самий Великдень, який 1931 року  випав на 12 квітня. Відійшов у вічність ще один син нескореної України. Тимчасово обов’язки Крайового провідника виконував о. Я. Чемеринський. У липні вийшов на волю звільнений за відсутністю доказів Іван Габрусевич. За дорученням Голови ПУНу  полковника Коновальця він посів пост Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, і керівника референтури юнацтва. (Цього ж року він закінчив навчання в університеті). Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін, у попередньому варіанті.
І. Габрусевич перебрав керівництво ОУН в краю в непростий час: репресії проти активних українських патріотів зростали, повідомленнями про   судові справи рясніли всі часописи Речі Посполитої. Загальна сума років українським в’язням у 1931 р. становила 315,5 року (і два довічних ув’язнення); в 1932 р. – 296 років, 4 смертних вироки і 7 довічних ув’язнень (Мірчук П. Нарис історії ОУН. – с.429).
У  таких надтяжких умовах члени ОУН продовжували підпільну діяльність, організували і провели кілька протидержавних виступів: в один день 31.07.1931 р., здійснили напади на поштові вози під Бірчею (недалеко Перемишля), Печеніжином  (біля Коломиї), на банк у Бориславі.
У серпня цього ж року  в Трускавці вбито польського політичного діяча особливого  шовіністичного покрою (депутата сейму) Т. Голувка. Найбільшою резонансною акцією того часу був атентант на комісара Львівської поліції Е. Чеховського як відплата за смерть Ю. Головінського. Вирок винесено керівництвом ОУН. Бойовик  Ю. Березинський  його виконав: комісара Чеховського він застрелив у вівторок зранку 22 березня 1931 р. на вул. Стрийській у Львові.
Знову арешти. Наступного дня після розправи над комісаром Чеховським садять у тюрму І. Габрусевича, декількома днями пізніше й інших членів КЕ. Упродовж двох місяців слідства, (згідно з тогочасним законом можна було утримувати у слідчій тюрмі не більше трьох місяців), поліція не зуміла довести вину Габрусевича у справі комісара Чеховського і 23 травня 1932 року звільнила його з-під варти.
Численні арешти членів ОУН, особливо її керівного складу в краю зумовили напружену атмосферу, треба було шукати вихід. Із метою організаційних консультацій Іван Габрусевич як керівник проводу ОУН на ЗУЗ таємно виїжджає в Прагу для зустрічі з головою ПУНу  полковником Є. Коновальцем. Після перемовин полковник, виявляючи довіру, запропонував Габрусевичеві, враховуючи його стан здоров’я, залишитися за кордоном у розпорядженні ПУНу. Він дав згоду.
Окрім функцій у ПУНі,  І. Габрусевич співпрацює у „Націоналістичній Пресовій службі” спочатку в Берліні, а згодом у Відні. Ця інформаційна структура подавала українським часописам, що стояли на позиціях націоналізму, політико-інформаційний матеріал, видавала бюлетені, їх розсилали до німецьких та інших чужомовних видань із метою інформування про українські справи.
Убивство в Роттердамі 23.05.1938 р. голови ПУНу полковника Є. Коновальця стало переломною подією у житті ОУН. Політичного тестаменту покійний вождь не оприлюднив, прихильники полковника А.Мельника стверджували, що Керівником Проводу ОУН Коновалець хотів бачити Мельника, інша частина, відома як „ крайовики”, з цим не погоджувалася.
Справу залагодження внутрішніх організаційно-ідеологічних суперечок в ОУН, які тривали, мав вирішити ІІ Великий Збір Українських Націоналістів. Його провели в серпні 1939 р. в Римі. Головою ПУНу став А. Мельник. Очікуваного миру не сталося.
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна, з тюрем вийшло багато ув’язнених членів ОУН, зокрема і С. Бандера. Навколо нього почали гуртуватися активні члени ОУН, які вимагали більш рішучих дій у ситуації, яка складалася, звинувачуючи А. Мельника та його прихильників, яких вони  називали „кав’ярними революціонерами”, в бездіяльності, консерватизмі, м’якотілості. (Сеньків М., Думинець І. З історії боротьби за соборність українських земель. – Дрогобич: Відродження, 1995. – с.16).
На цьому етапі боротьби (з 1940 року) ОУН виступає як дві незалежні сили: ОУН-М і ОУН-Б. Навіть більше, сили, що взаємопоборюють одна одну (Енциклопедія українознавства, т.5. – Львів: 1996. – с.1864). Цей український феномен не піддається розумінню, враховуючи той драматичний час, який, поза будь-яким сумнівом, вимагав єдності ідеї і чину.
С. Бандера і його найближче оточення вирішили використати німецький фактор в умовах війни і спробувати вести свою гру, що, як лакмусовий  папірець, мала виявити істинні цілі нацизму щодо України. Революційний провід ОУН-Б,  тільки-но  українські формування в складі німецької армії ввійшли 30 червня у Львів, проголосив Акт відновлення Української Держави. 3-го липня німецький  підсекретар Кундт у Кракові викликав на розмову С. Бандеру і вимагав  відкликання Акту, погрожуючи репресіями. Бандера не погодився.
Успіхи на протибільшовицькому фронті посилили імперські настрої німецьких бонз, вони не хотіли навіть слухати про українську державність і вирішили розправитися з ОУН. 15 вересня в Берліні заарештували С. Бандеру, Я. Стецька як Голову Українського державного правління, керівних осіб ОУН: І. Габрусевича, Р. Ільницького, С. Ленкавського, М. Климишина, Л. Ребета і ін.      (Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. Львів-Київ: Літературна агенція Піраміда, 2001. - с.ХХІІ). Ув’язнених помістили спочатку у Берлінську тюрму, а потім відіслали у концтабір Закзенгаузен. Дещо пізніше туди ж потрапили з волі гестапо А. Мельник та О. Ольжич.
Трирічне перебування в концентраційному обозі в строгій ізоляції остаточно надламало здоров’я Івана Габрусевича, втрачене у часи підпільної боротьби. 16 травня 1944 року він помер у  табірній „лічниці”. Ще один борець за незалежну Українську Соборну Самостійну державу відійшов у засвіти. Своє життя він поклав у підмурівок держави, про яку мріяв і за яку боровся.
Іван Габрусевич дослівно виконав основну заповідь українського націоналіста:  „...або загинеш у боротьбі за Неї”.
Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях                     у 20-30 рр. ХХ ст. проводилась різними силами, неоднаковими методами, на різних поверхах (легальних і нелегальних) та з однаковою кінцевою метою – незалежна Україна..
Діяльність ОУН як однієї із цих сил оцінювали і сьогодні оцінюють по-різному. Контроверсійність проблеми в тому, що боротьба – це не завжди мирне протистояння різних політичних суб’єктів, і тому оцінки були й будуть різноманітними та суб’єктивними. Це закономірно. Одного практично не можуть заперечити чи спростувати опоненти ОУН – жодна з українських політичних сил 20-30-х рр. минулого століття на західноукраїнських теренах не зуміла зібрати під свої прапори таких ідейних однодумців, які так жертовно і непоодиноко готові були віддати (і віддавали) життя  за ідею. „Мені тільки дуже жаль, - висловлював думку до чину українського націоналіста Д.Данилишин перед стратою на подвір’ї львівських „Бригіток”, - що я можу лише раз умерти за Україну”.


 Тарас  Шах
 м. Бібрка

Іван Франко, його друга наречена та її доля


Іван Франко, його друга наречена та її доля
(до 160 річчя від дня народження Ольги Білинської)
 Світлій пам‘яті онука Ігоря присвячую
          Тема Івана Франка, його творчих доробків, громадсько-політичних стежок і доріг, особистісних колізій завше актуалізується у час підготовки та проведення ювілеїв Великого Каменяра. Не винятком була і 160 річниця.
          12 червня 2016 р. група львівських науковців – франкознавців та артистів виїхала до невеликого села на теперішній Бузеччині – Чішок (у часи І. Франка – Цішок). Що ж спонукало Р. Горака (власне він був ідеологом та організатором такого творчого «десанту»), на той час директора літературно-меморіального музею у Львові, затіяти таку неординарну поїздку? Для самих чішчан ця подія стала великим святом. До львівських науковців та митців приєднались і творчі сили із райцентру. Захід удався на славу (див. «Воля народу» 23.06.2016 р., №26).
          То чому ж Чішки? Випадковості нема. Власне сюди, до Цішок, Іван Франко приїздив у гості до вчительки Ольги Білинської, яка мала тут місце праці в однокласній статній (державній) школі. Про це свідчать дані «Шематизму Королівства Галіції і Лодомерії…» за 1882 рік. Знайомство І. Франка з Ольгою Білинською було випадковим (звичайно, у будь-якій випадковості є певна закономірність). Ольга покинула Цішки і приїхала до Львова для здачі учительського кваліфікаційного екзамену, як цього вимагали тогочасні інструкції. Вона зупинилась у своєї молодшої сестри Марії, яка разом із товаришкою на час навчання у 1883-1884 рр. винаймали помешкання на вул. Академічній. Туди час від часу на чай заходив родич Білинських Володимир Коцовський, на той час ще студент університету. Він товаришував із І. Франком. Одного разу, під час таких відвідин, Коцовський прийшов із Франком. Тоді ж у сестри Марії якраз зупинилась Ольга. Ця випадкова (чи ні?) зустріч і поклала початок знайомству Івана Франка з Ольгою Білинською. Взаємна симпатія переросла у щось більше, власне у те, що спонукало Франка залишати Львів та їхати у далеке село Цішки Бродівського повіту (з 1885 – Золочівського), яке було віддалене від залізничної станції Заболотці на яких 7 км бездоріжжя. Одначе він приїжджав, справа йшла до шлюбу. Львівська дослідниця-франкознавець Лариса Боднар не випадково назвала Ольгу Білинську другою нареченою І. Франка (див. «Дзвін» 2005, №9).
До спільної думки про причини розриву між нареченими франкознавці не прийшли і до сьогодні.
Достеменно відомо, що розрив фактично спровокував І. Франко. Коли уже йшло до весілля, О. Білинська обговорювала із цішецькою їмостею п. Юлією Дуткевич про шлюбну сукню, І. Франко не приїхав до села у домовлений час, переслав дивного листа-вірша. «Солодкий віршик прислалисьте мені, – пише Ольга з цього приводу у листі-відповіді І. Франкові (від 23.03.1884р.). – То певно, але за то дякую за отвертість в другій частині листу». Ось ця друга частина:
І думається мені: «Недовго, може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на роздорожжє
О хліб просить, моя дружино мила!
 
І зжовкне, зв’яне те лице, що нині
Так любим сяйвом, щирістю ясніє
Погаснуть очі, що сміялись к мені
Жура зв’ялить тебе, моя надіє!»
 
В додаток до усього того, цю поезію І. Франко опублічив, помістивши її у червневому номері «Зорі» 1884 року під назвою «Думка».
Гордість вчительки була принижена. В додачу до того цішецький парох о. Тома Дуткевич був вороже налаштований до І. Франка, як зрештою і багато тогочасних священиків за його світоглядні візії. В такій атмосфері О. Білинська залишалась у Цішках лише до закінчення навчального року, і покинула село. Вона виїхала вчителювати у Добрівляни.
І. Франко і О. Білинська бачились ще раз уже у Добрівлянах. Зрозуміло, що ініціатором зустрічі був І.Франко. Мабуть зрозумів, що повівся із О.Білинською не зовсім коректно, а можливо ще десь в серці жеврів якийсь вогник більш ніж приязні. Зустріч відбулася. Про неї учасники не залишили споминів. Знаємо про це здибання лише зі слів Марії, сестри О. Білинської. Очевидно, Ольга розповіла сестрі, а вона у свою чергу, пізніше переповіла про цю зустріч у своїх спогадах (Марія Білинська. Картини з життя Івана Франка. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1956). Зустріч була суха, напружена, вимушена. «Кожна тема обмежувалась питанням та короткою відповіддю. Нестриманий, безнадійний настрій запанував. По довшій мовчанці Франко вийшов з хати» - так передала атмосферу останньої зустрічі І. Франка з О. Білинською її сестра Марія (157 с.).
Деякі дослідники-франкознавці вважають, що І. Франко про цю зустріч залишив свідчення у формі вірша (без дати):
Я питав про щось такеє,
Що й не варто було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощання
І руки не подала.
 
«Час як ревнива жінка, спеціально затирав сліди по ній і по цій любові…» - так резюмував франкознавець Роман Горак з приводу нещасливого кохання між І. Франком і його нареченою («Культура і життя», №45-46, 16.11.2005 р.)
          Тепер про Добрівляни. До 100 річниці від дня народження І. Франка були опубліковані спогади сучасників про нього. Упорядники видання О. Дей та А. Корнієнко у коментарях вказали, що село Добрівляни знаходяться у тодішньому Ходорівському районі. Таке село дійсно є у цій місцевості, але це не ті Добрівляни. Значно пізніше Роман Горак, провідний франкознавець, дослідив і встановив, що Добрівляни, до яких для зустрічі з О. Білинською приїздив І. Франко, і де вона учителювала, насправді знаходяться біля Дрогобича. У цьому селі О. Білинська почала вчити дітей з 1885 року і пропрацювала у цій однокласній статній школі до 1888 р.
У 1888 році вона вийшла заміж за Сильвестра Охнича, який директорував у народній двокласній школі Трускавця. У 1890 році його перевели на посаду директора школи у село Бабині коло Самбора.
Роман Горак у своєму дослідженні «Друзі з Добрівлян» (Львів ЗУНЦ, 2010 р.) поряд з цікавою інформацією про контакти І. Франка із Добрівлянами, його жителями, подає відомості і про О.Білинську до і після одруження. Власне з цього джерела довідуємося, що у подружжя Охничів 25 квітня 1889 р. народився хлопчик, який був охрещений та миропомазаний парохом Трускавця о. П. Кошалкевичем. При хрещені дістав ім`я Богдан. 1891 року вчительська сім`я Охничів переїхала на Тернопільщину. У цьому ж році прізвище Ольги Охнич значиться у довідниках як учительки-практикантки на Микулинецькому передмісті Тернополя. Сильвестр Охнич займає посаду вчителя рисунків у Тернопільській гімназії. У Тернополі 31 грудня 1891 р. в Охничів народився другий син. Нарекли Олександром.
Прізвище Ольги Охнич з 1892 р. в учительських довідниках уже не подається. ЇЇ чоловік Сильвестр на посаді професора педагогічних вправ Тернопільської вчительської семінарії у довіднику згадується до 1905 року. Про дальшу долю подружжя Охничів, на жаль, більше нічого не відомо.
Ще про Ольгу. Народилась вона 26.11.1857 р., при хрещені одержала подвійне ім`я – Філліпіна - Ольга. Батьками Ольги були Теофіл Білинський та Кенегунда, донька Йосифа і Анни Книш. Хрестив новонароджену її дідусь о. Михайло Білинський, тернопільський парох, 4 грудня 1857 р. В Ольги було ще дві сестри Анна та Марія. Ольга була найстарша.
Дата смерті та місце вічного спочинку Ольги не відомі.
Цього, 2017 року, в листопаді місяці, минає 160 років від народження Ольги Білинської-Охнич, сільської вчительки, другої нареченої І. Франка, матері двох синів, дружини Сильвестра Охнича, жінки не простої долі.
Написані про неї рядки автор вплітає у вінок пам`яті з нагоди її ювілею. Вчителювати вона починала у моєму родинному селі далекого 1882 року.
Тарас Шах
25.09.2017р.


середа, 19 квітня 2017 р.

Історія походження назви "Канада"

Автор: Ігор Цап   

Як Канада отримала свою назву?
Якщо запитати про походження назви "Канада", то більшість канадців одразу поскаржаться на своє незнання цієї частини історії своєї країни. А ті, що знають, то можуть навіть пригадати "офіційну" версію про те, як Канада отримала свою назву, про яку вони дізналися із телевізійної реклами "частина нашої спадщини - Канада". Врешті-решт, історія Канади як така не є предметом викладання в школах. Оскільки освіта залишається в провінційній юрисдикції, то у кожному регіоні свої особливості розуміння історії Канади. Є багато конкуруючих теорій про походження назви "Канада" і як вона стала загальновідома. Всі вони однаково цікавi і переконливi, однак тільки трьом теоріям вдалося більшою мірою завоювати серця і уми істориків та дослідників. Тут їх і представлено.
A Part Of Our Heritage - Canada TV Commercial (Частина нашої спадщини - Канада)


Історія
Др. Велигорський (1955) у своїй праці "Слово й назва "Канада" серед назв, що з часом зникли, згадує зокрема такі: "Вінланд", використану Ліфом Еріксоном (Leifr Eirїksson в древнескандинавській), коли він прибув до берегів Лабрадору в 1000 році; та "Каботія", від імені італійського мореплавця і дослідника Джованні Кабото (John Cabot англійською або Jean Cabot по-французьки), "який відкрив новий острів" (сьогодні Ньюфаундленд) у 1497 році. Саме так у 1498 році про цю подію Король Генрі VII, роботодавець Джона Кабота, записав у своєму нотатнику. Найімовірніше, це перша в історії письмова згадка про цю величезну територію. Цей факт лише ускладнив для істориків пошуки справжнього походження та значення слова "Канада".

Як пише Велигорський (1955) у своїй серії праць із топо- та антропониміки "ONOMASTICA: Слово й назва "Канада", ще до прийняття Акту про Британську Північну Америку у 1867, за яким Канаду визнано напів-незалежною державою, до розгляду було подано більше тридцяти пропозицій, щоб дати країні нову назву. А Гамільтон (1978) у книзі "The Macmillan book of Canadian place names" перераховує серед інших і такі: "Albertsland, Albionora, Borealia, Britannia, Cabotia, Colonia, Efisga (поєднання перших літер Англії, Франції, Ірландії, Шотландії, Німеччини і аборигенів землі), Hochelaga, Norland, Superior, Transatlantia, Tuponia (акростих від United Provinces of North America), і Victoria".
Три основні теорії про походження і значення слова "Канада"

Велигорський (1955) стверджує, що походження і значення слова "Канада" як і раніше залишається невиразним, оскільки минуло багато часу, перш ніж дослідники почали відслідковувати його походження. Тим не менше, дослідник виділяє три основні теорії:
I. Теорія місцевого походження.

Теорія місцевого походження має ще кілька розгалужень, в залежності від того, яку мову розглядають у зв'язку з назвою "Канада": (а) мови індійських племен Гурон та ірокезів; (б) Алґонкуін; (в) з мови племені Гора; (г) або мову індіанців Крі. Крім того, це також залежить від того, що насправді називалося "канадою". Більшість дослідників схиляються до думки, що назву "Канада" взято з мови ірокезів. "Канадою" у той час називався увесь східний півострів, що простягався від гирла річки Св. Лаврентія до озера Онтаріо; провінція; частина провінції, що лежить між островом Кудр по обидві сторони річки Святого Лаврентія; ріка Святого Лаврентія; район Монреаля; озеро, невідомі землі, місто, село, селище, група будинків або вігвамів, і т.д., або взагалі використовувалася в якості назви для іноземців, або невідомої країни, і так далі. (стор.5).
II. Європейська теорія походження.
Теорії європейськoго походження мають дві підтеорії, що обумовлено тим, яку мову науковці розглядають в якості мови походження: (а)іспанську ("Аca Nada"), або (б) португальську ("Aqui nada"). Обидві фрази означають одне і те ж: "нічого тут", які, можливо, використовували як іспанські, так і португальські моряки, після невдалої спроби знайти шлях в Ост-Індію, або не знайшовши тут золото. Тубільці, які багаторазово чули цю фразу, могли прийняти цей вислів у скороченому вигляді, в якості назви для своєї країни. У теорії іспанського походження є багато послідовників.
Так звана німецька теорія доктора Бурґмайстра (Burgmeister) насправді є іспанською теорією, що виводить назву "Канада" від іспанського слова "канада", що використовується в Аргентині.
Кілька французьких дослідників також спробували знайти походження назви "Канада" у Франції. (Стор.5-6)
III. Східні теорії походження.
Послідовники східної теорії стверджують, що назву "Канада" було: або (а) привезено з Ост-Індії (Davies), або, що країну після її відкриття було названо на честь філософа-індуїста Канада (Джонсон). (стор.6)
Висновки
Ця стаття розпочиналася із загального запитання "Як Канада отримала свою назву?" Для вивчення цього питання др. Іван Велигорський вичерпно дослідив усі джерела, доступні в Канаді. Проте перевагу було віддано трьом основним теоріям. Зрештою, доктор Велигорський схиляється до теорії місцевого походження. Канадська рада з географічних назв в Оттаві обіцяла розгадати цю таємницю, зазначив д-р Велигорський. Сучасна наступниця Ради - Рада з географічних назв Канади (GNBC) також прагне поширювати теорію місцевого походження.
Автор: Ігор Цап
Переклад з англійської: Дарія Дирик-Цап

Фото 1  Дофін Карта Канади - близько 1543 - Проекті "Гутенберг", Вікіпедія (Dauphin Map of Canada - circa 1543 -Project Gutenberg, Wikimedia Commons )
Фото 2    3 центи, Жак Картьє, Канада, 1934 рік (Вікіпедія)

Використана література:

Основне джерело
Велигорський, Іван. (1955). Назвознавство Ч.10: Слово й назва “Канада“. Вінніпеґ, Манітоба. Накладом Української Вільної Академії Наук. 1-30. [Velyhors’kyj, Ivan. (1955). ONOMASTICA X: The Term and Name “Canada”. Winnipeg, Manitoba. Published by Ukrainian Free Academy of Sciences. 1-30.]
Інше:
Hamilton, William B. (1978): The Macmillan book of Canadian place names, Macmillan of Canada, Toronto, p. 21.
Оригінал статті англійською

четвер, 16 лютого 2017 р.

«За тебе гину… Україно мила…»

Герої не вмирають!
Тарас Шах
«За тебе гину… Україно мила…»
 (До 110 річниці з дня народження Гриця Пісецького)
Світлій пам'яті онука Ігоря присвячую

З кожним новим поколінням віддаляються у часі події тих героїчних і трагічних 30-х рр. ХХ століття. Героїчних, бо поборені мілітарно у визвольних змаганнях  1918-1920 рр., українські патріоти  не змирились із втратою державності і продовжували боротьбу. Свідченням того є утворення вже у 1920 році Української військової організації (УВО) та конкретні кроки діяльності, які відповідали її назві. УВО існувала в умовах підпілля – націоналісти не визнали ні польської, ні радянської окупації. Головний фронт боротьби розгортався на теренах Східної Галичини, яку окупанти називали Малопольщею (Креси всходні).
Серед протипольських акцій УВО особливе місце посідали напади на різні державні об’єкти, найчастіше приміщення пошт, банків, скарбових урядів, поштових возів. Ці напади звалися «ексами». «Головним завданням  «ексів», –  роз’яснює знаний історик ОУН Петро Мірчук, – було підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевності, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію на користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність. А крім того, через експропріаційні акти УВО здобувала гроші на бойову діяльність. Йшлося тут про гроші, здерті польським окупантом з українського населення…».
У 1929 році українські націоналістичні сили, що діяла в краю і на еміграції, об’єднались в одну підпільну політсилу – Організацію Українських Націоналістів (ОУН). На початках між існуючою УВО та ОУН виникли певні сумніви щодо підпорядкованості. Для того, щоб зняти ці організаційні шороховатості, керівник ОУН полковник Є. Коновалець скликав у Празі (червень 1930 р.) конференцію ОУН. На ній був узгоджений формат відносин з УВО. Для впровадження в життя її рішень Є. Коновалець призначає найавторитетнішого на той час на теренах Галичини націоналіста, комбатанта УГА Юліана Головінського Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ (західноукраїнських землях). Він же одночасно стає і Крайовим Командантом УВО. Це соломонове рішення полковника Коновальця зробило можливим нейтралізувати організаційні непорозуміння та поступово трансформувати УВО у бойову структуру єдиної ОУН.
Для організаційної розбудови ОУН збільшилась потреба у коштах. Ю. Головінський поринув у роботу, зміцнює усі референтури, розробляє план поповнення фінансових ресурсів. «На перший удар вибрано напад на поштовий амбулянс під Бібркою», – згадує  про той час один із чільних діячів УВО З. Книш (псевдо Ренс) у своїй книзі «Дух, що тіло рве до бою» (Вінніпег, 1951). Ю. Головінський для цієї акції визначив четвірку: Ренс (керівник групи), Кришталь (Юрій Дачишин), Кох (Микола Максимюк). Четвертим мав бути «Грицько» з Коломиї. За два дні до визначеної дати нападу прийшло повідомлення, що через хворобу «Грицько» не зможе з’явитись на чин. За рекомендацією Ю. Кришталя, замість вибулого, було викликано із резерви Гриця Пісецького, якого добре знав Ю. Дачишин. Для Гриця це мала бути перша участь в «ексі». Він був сильним вольовим юнаком,  пластуном, відбув службу у польському війську, володів зброєю.
Четвірка бойовиків УВО прибула до Бібрки напередодні нападу, ще раз обсервувала місце планованої акції, уточнили маршрут відходу та поодинці повернулись до міста на нічліг до місцевого зв’язкового.
30 липня о 10 годині вранці виконавці «ексу» були на визначеному місці, в ліску по дорозі до Глібович Великих. Кох, що мав подати сигнал про наближення амбулянсу, сховався на горбку за деревом… Вже переїхали до Бібрки фіакри з пасажирами від поїзда зі Львова, став наближатися і  очікуваний віз. Піднята рука Коха …   акція почалась. Ренс,  Кришталь і Пісецький вискочили із засідки, Ренс скомандував до поліцая, що супроводжував,: «Ренце до гури!» – і  перекинули віз разом із кіньми. В перестрілці був смертельно поранений поліцай Молєвський, а фірман, молодий хлопець, з переляку кинувся втікати, добіг до міста і зчинив ґвалт.
«Kurjer Polski, газета, що виходила у Варшаві, у № 207 за 31 липня 1930  р. повідомила наступне: «30.7 біля 12.30 між станцією Бібрка-Глібовичі і містом Бібрка виконано грабіжницький напад на поштовий віз, який доставляв до повітового уряду в Бібрці гроші в сумі 55 тис. злотих».
Гроші, що були на возі, виявились металевими (срібні), важкими. Частину їх заладували в наплічники, решту заховали в лісі, згаяли на це трохи часу. Розійшлися в різних напрямках. Поза тим на алярм візника поліційна погоня на конях наздогнала одного із утікачів на узліссі – почалася перестрілка. «Lwowski Kukjer Poranny” в номері за 2 серпня 1930 р. подає: «Поліцай Франчак відповів вистрілами, один із них попав бандитові в ногу, другий в ліву грудь, третій справа над вухом». Україномовна преса так подає фінал трагедії. «Зроблено облаву й за Хлібовичами здогнали одного з учасників … Він вистрілив о вдоганяючого поліцая, та не вцілив, зате поліцай вцілив його двома кулями. Ранений впав на землю, останніми силами вистрілив собі в бороду й загинув на місці. Вбитий – це Гриць Пісецький, студент прав, син о. Пісецького з с. Корнів пов. Городенка. Вбитий мав при собі відзнаку УВО («Жіноча доля», 1930 ч. 32 «Діло» 1 серпня 1930 р.).
Гриць був п’ятою дитиною у сім’ї о. Івана Пісецького. Хлопець прийшов на світ 15 лютого 1907 року (така дата зафіксована у матуральному свідоцтві випускника Станіславівської гімназії за 1928 рік).  До того закінчив початкову школу у рідному селі. Гриця домашні називали любовно Цуньо (зменшене від Грицуньо), так кликали його і в гімназії.
Патріотичний дух сім’ї, особливо батька священика, заклали основи його національного світобачення, закріплене воно було у гімназійному середовищі, особливо у Пласті. Пластові табори з атмосферою «Україна понад усе», активна участь у громадських гімназійних акціях, національних святах, привели Гриця до УВО, а потім і ОУН. Присягу Організації він сприйняв як морально - життєвий дороговказ.
Поліція не дозволила батькам забрати тіло сина, він був для Речі Посполитої державним злочинцем.
Поховали його, згідно розпорядження влади,  на міському цвинтарі у Бібрці, навіть під цвинтарем. Погріб покійного  здійснив міський священик о. Д. Міхур. З часом могила Гриця Пісецького опинилась в центрі кладовища, на горбочку, на видному місці. Так розпорядився Час.
Пам'ять про Гриця Пісецького жила в тих тернових вінках, які, щонайменше двічі на рік (1 листопада та на Зелені свята) появлялись на могилі, не дивлячись на всі поліційні заборони та перешкоди. У жовтні 1930 року велику поему «Лови», про липневий 1930 року чин під Бібркою, В. Васильківський присвятив Г. Пісецькому. Автор закінчив твір словами:
А вітер шепіт з уст схопив на крила:
«За тебе гину… Україно мила…»
 Запалена свічка на могилі героя і в радянські часи підтверджувала  тяглість національної пам’яті.
Незалежна Україна посмертно, з нагоди 100 річниці Пласту, нагородила пластуна з куреня «Лісові чорти» Гриця Пісецького орденом «Залізного хреста».
У  110 річницю з дня народження Гриця Пісецького схиляємо голови біля його могили і кажемо: «Пам’ять про людину, що поклала на вівтар Вітчизни свої 23 роки життя, мусить жити вічно!».
Герої не вмирають!
Тарас Шах, заслужений вчитель України, член УВАН в Канаді

        Бібрка. 8 лютого 2017 р. 

Образки зі щоденника

                                                            

                                                                            Мово рідна, слово рідне...

Володимир Дідула
Образки зі щоденника
На подвір’ї одного підприємства побачив горобину гарна, як налита молодиця, прибрана, обвішана густими кетягами, які вже запаленілися (на дворі червень).
Ловлю себе на думці: колись, розпочинаючи журналістську кар’єру, боявбися ужити  слово паленіти”, бо воно видавалося тоді мені сільським, застарілим і взагалі, старався викидати їх з текстів і пам’яті, як непотрібні речі, а ними послуговувалися наші баби-діди, односельці. Тепер же відшукую їх у закапелках пям’яті, як дорогоцінні перли, обтираю від пороху забуття й зневаги і ласкаво запрошую до своїх текстів, як поважних гостей, вставляю як прикраси...
До дієслова червоніти у нашій багатющій мові можна поставити синоніми: паленіти, красніти, багряніти, рум’яніти, рожевіти, займатися, запалюватися, зашарітися... Такі слова збагачують мову письменника, журналіста, філолога, додають письму вишуканості, витонченості, філігранності, демонструють різні відтінки і мови, і змісту.    

Володимир Дідула, український журналіст, художник, письменник, член національної спілки журналістів та письменників України, головний редактор часопису Золочівської районної ради Народне слово

пʼятниця, 2 грудня 2016 р.

Діти Івана Франка: Тарас – бібрський слід

Діти Івана Франка: Тарас – бібрський слід
(До 160 річниці з дня народження Великого Каменяра)


Пам’яті онука Ігоря присвячую.

Серед чотирьох дітей Івана Франка та Ольги Хоружинської (Франко) Тарас був другою дитиною і другим сином (після Андрія). Народився він у Львові 09.03.1889 року якраз на святого Тарасія (за православним календарем). Цей факт і став вирішальним при виборі імені новонародженому хлопчикові. Тим більше, що в цей період галичани уже тривалий час вшановували пам’ять свого геніального сина Тараса Шевченка. Даючи дитині ім’я Тараса, Іван Франко хотів цим підкреслити єдність українців як народу, розділеного кордоном імперій (В Галичині ім’я Тарас для хлопчиків ще не практикувалось).
Хрестили сина Франки у православній церкві святого Георгія, а мешкали вони тоді на вулиці Зиблікевича під №10.
Тарас ріс здоровим, кмітливим і непосидючим. Так, перебуваючи з мамою Ольгою у Колодяжному, в гостях у Косачів, він у пошуках цікавинок, натрапив на якусь яму і впав у неї (Цю пригоду малого Тараса наводить Р. Горак у своєму дослідженні «Рід Якова»). «Така вже натура», - пояснювала мати батькові у листі про випадок із «Тарасовою ямою». Батько ж, щоб підкреслити індивідуальність сина, називав його «Тарасищем».
 Діти підростали і стали школярами – Андрій і Тарас пішли до школи в один рік. Тарас у своїх спогадах «Про батька» пише: «За ту школу батько мав суперечку з мамою Ольгою. Батько настоював на тому, щоб діти ходили до української школи, мати ж воліла, щоб училися в найближчій, хоч вона була й не українською. Переважила думка матері, і перший рік я з братом Андрієм ходив до польської школи, сидів з ним на одній лавці».
Після закінчення народної школи їх оприділили до середньої - української Академічної гімназії, яка на початок їх гімназійнoї освіти  містилась у Народному домі (нині це на вул. Театральній), закінчували ж вже у новому приміщенні по вул. Сап’єги  (нині вул. С. Бандери). В 1906 році у листі до Є. Трегубова, київського родича по лінії дружини, І. Франко з гордістю пише: «Мої два хлопці (Андрій і Тарас – Т. Ш.) вже в VII класі гімназії…» «Здібності у Тараса, - згадує про батька син Роланд на основі сімейної пам’яті, - були унікальними, уже в шкільному віці він на прикладі батька почав захоплюватись античною літературою, вивчав латину і давньогрецьку мову». Це підтверджує і сестра Тараса Анна (вдома Гандзя): «Тарас був найбільше здібний з нас усіх, був відзначаючим учеником у гімназії».
Після гімназії Тарас стає студентом Львівського університету філософського факультету. Його захоплення – класична філологія. Студіює     мови, оволодіває мистецтвом перекладу. Ще будучи студентом, підготував до друку збірку віршів римських поетів (Горація, Катули, Марціяла). Вона побачила світ у рік закінчення університету, носила назву «Старе вино у новім місі».  У цьому ж 1913 році він підготував і видав ще дві збірки веселих віршів. 
1913 був особливим ще й тим, що у цьому році Тарас Франко за дорученням виділу «Просвіти» візитує Бібрський підрозділ організації.             Йому було цікаво відвідати місто, де неодноразово бував батько і цікаво розказував про місцевість (версія автора). Перебуваючи у Бібрці, беручи участь у новорічній забаві Маланки, він знайомиться із секретаркою місцевої «Просвіти» Катериною Фалькевич. Сталося те, що у літературі називається коханням з першого погляду. Їй 18, йому 24. Вони заручились. І тут вривається в їх долю 1914 – рік початку Великої війни. Тараса Франка, як підданого Габсбургської монархії, мобілізують в армію. Починаються довгі восьмирічні мандри у мундирі і без нього, на фронтах і в тилу, на передовій і в концтаборах. Все довелося пережити, перебути, перетерпіти. Дослідники життєвого шляху Тараса наголошують, що про свої фронтові колізії він не любив згадувати, не залишив і спогадів. Ті скупі дані, які можна знайти, свідчать що в однострої австрійського підстаршини, а пізніше і старшини, місив окопне болото на італійському і російському фронтах, перехворів тифом. Перебуваючи на Східному фронті в районі Одеси, потрапив у полон, став в’язнем у більшовицького концтабору, в Кожухові біля Москви. Про подальші життєві перепетії  батька розповідає його син Роланд: «Звільнений з полону перебрався  до Харкова, де на певний час перебував у сумнозвісній Холодній горі, - оповідає Роланд, - опісля працював учителем і тільки в 1922 році з великими труднощами повернувся до рідного Львова.
Переступивши поріг отчої хати на вул. Понінського, перевівши дух, Тарас поспішає до Бібрки, до коханої Катрусі, яка ждала його весь цей час. Йому 33, їй 22, вони одружуються у цьому ж 1922. Ця подія відбулась 12 серпня у Бібрці, у церкві св. Покрови. Обряд вінчання провів парох о. Олександр Данилович (помер 6.01.1925р., похований на міському цвинтарі). Свідками при вінчанні, згідно даних з метричної книги №114 по Бібрці, яка знаходиться у Перемишлянському райвідділі ДРЦС, були Юліан Ярошинський, з боку молодої, та Петро Франко від молодого. 
Весілля було у Бібрці, в одній із двох кімнат хати Фалькевичів. Час був такий, що про якесь пишне весіллям говорити не приходиться. Скромність взагалі була притаманна українським забавам того часу, особливо повоєнної розрухи. Згадують, що навіть шлюб Тарас Франко брав у позиченому фраці. На пам’ять про подію молоді, свідки шлюбу та дружки з дружбами зробили світлину на подвір’ї Фалькевичів (ріг вул. Сокола і 26 листопада, нині Львівська і 22 січня).  
Після одруження розпочали спільне життя в нелегких умовах польської окупації краю. Важко було знайти роботу, бо прізвище Франко, та ще й Тарас, викликало у польських властей реакцію несприйняття, м’яко кажучи. Переборюючи труднощі у спільному тандемі Катерина і Тарас створили міцну сім’ю. Йому довелося вчителювати у різних містечках і містах Галичини, бути у роз’їздах. Жили спочатку у Львові, потім був Станіславів. Дочекались дітей. Первістком у молодих  Франків була дочка, вона народилась 30 жовтня 1925 р., її назвали подвійним іменем – Зиновія-Ростислава. У 1926 році, рівно через рік 30 жовтня, на світ появилась друга дитина, теж дочка, її дали ім’я Дарія – Любомира. 28.03.1932 року з’явився і син, нарекли його подвійним іменем – Роланд-Олександр (прижилось перше).  
Проживаючи у Львові, сім’я Тараса Франка не забувала Бібрки, діти частенько бували у бабці Фалькевич, дружили із сусідськими дівчатами. На вакаціях, у вільний від гімназійних обов’зків, до Бібрки приїжджав і Тарас із сином. Дочка Фалькевичів Франя (сестра Катерини) була одружена із Романом Кулиничем, директором школи у Бібрці в 1939-1944 рр. (репресований більшовицькою владою).  Дочка Кулиничів Олександра (як письменниця відома під псевдо Олекса Чинилук), приходилась двоюрідною дітям Тараса і Катерини. У листі до близької бібрської сусідки Чеслави Чабан, проживає нині у Бібрці, згадувала, що літом, перебуваючи у Бібрці, Тарас Франко любив купатись у басейні «під дубиною», збирати у лісі гриби, був спортивно налаштований (лист від 11.06.2007 р.).
Катерина Франко була в курсі бібрецького життя. Олександра Кулинич в уже цитованому листі відтворювала з пам`яті: «Тітка Катерина була дуже добра: не робила різниці між своїми і сестриними дітьми (Олександра та її брат Ігор під час навчання у Львівській гімназії мешкали у Франків на Понінського  і були джерелом бібрських новин). (Олександра Кулинич у заміжжі Черпіта,померла 18.04.2013 р., похована у Ходорові).  
З початком Другої світової війни і першої радянізації 1939-1941 рр., більшовицькою масакрою у тюрмах Галичини на початку німецько-радянської війни, ситуація, з погляду людських комунікацій, різко змінилась. Потім прийшла німецька окупація. Страх став домінантою життя. Але це інша тема.

 
Весілля Тараса Франка та Катерини  Фалькевич


Тарас Шах, заслужений учитель України,
 член УВАН (Канада). 
                           28.07.2016 р.

четвер, 1 грудня 2016 р.

Внуки Івана-Франка: бібрський слід


До 160 річниці з дня народження Великого Каменяра

                                                                        Світлій пам’яті онука Ігоря присвячую

1914 рік приніс велику біду народам, насамперед Європи  на фронтах Великої війни гинули люди, ідеали, цінності, надії. У такій тяжкій атмосфері воєнних баталій чи не найбільше дісталось Галичині та галицьким українцям  – був ворог зовнішній, був і внутрішній. Із галицьких русинів-українців хотіли зробити офірних цапів, винних у поразках австро-угорських військ. Про підлих «русінуф» польські шовіністичні кола нашіптували перестарілому Францу-Йосифу, імператорові, а вони русини,  гинули на фронтах в армійських одностроях, гинули і в цивільному, в Талергофі.

У такій надтяжкій атмосфері, створеній війною, Іван Франко у своєму помешканні у Львові на Понінського, 4, переносив і свій фізичний біль, і біль народу.

Він залишився сам. Сини Тарас і Петро на фронті, дружина  Ольга  в лікарні, дочка Анна в Києві (виїхала до родичів якраз перед початком війни). Безпомічний, із паралізованими руками і тягарем на душі, спостерігає за недолею народу. Не губить надії на краще.

Російська окупація Львова закінчилася звільненням міста австрійськими військами 22 червня 1915 року. Франко жде вістей від синів. У чеканні й муках фізичних, моральних і духовних минають дні за днями, міняються пори року. Тяжко перенісши зиму 1915-1916 рр., Іван Франко, син Якова, з надією чекає весни. Десь там глибоко в душі сподівається. Але… 28 травня 1916 року люди, що опікувалися хворим поетом, о 1600 зупинили настінного годинника. Не стало Великого українця.

Поховали його на Личакові у чужому гробівці. На похороні дітей не було, їх не пустила війна (син Петро прибув із запізненням).

Так склалася доля, що Іван Франко у свої 60 років не дочекався внуків, вони прийшли на світ Божий уже після смерті дідуся. Першим  онуком Івана Франка був син Анни Тарас. Дочка Анна, перебуваючи на Великій Україні, одружилась у 1919 році з лікарем Петром Ключком, і Тарасик, який народився в 1920 – му, був їхнім первістком.

Через два роки в сім’ї Ключко, що на той час проживала на Закарпатті, де голова сім’ї мав лікарську практику, народився другий хлопчик. Його назвали Мироном. Подальша доля Франкової дочки Анни, яку батько любив називати Гандзя, та її рідних не пов’язана з Україною. Вони стали емігрантами.

 Після смерті чоловіка (1948 р.) Анна з дітьми перебирається до Канади. Померла в Торонто в 1988 році.

У 1919 році одружився й молодший син Франка Петро. В той час він перебував у містечку Красне біля Буська. Там стояли летунські частини УГА, а Петро Франко був одним  із організаторів  галицького авіаторства як бойової структури Галицької армії.

В Красному він і зустрів свою долю – дочку отця Теодора Білевича, декана буського, Ольгу-Марію. Вони одружилися на початку лютого 1919р. (Ольга Франко відома також як авторка куховарської книги «Всенародна кухня»).

Після закінчення українських визвольних змагань, невдалих для нації, Петро Франко продовжив навчання у Львівській політехніці, яку закінчив у 1923 році, став дипломованим інженером-хіміком. У цьому ж році в подружжя народилась перша дитина. ЇЇ назвали Віра. Через два роки у Віри з'явилась сестричка Іванка. Таким чином Іван Франко, дідусь, міг би тішитись чотирма онуками.

Знайти роботу за фахом в межах ІІ Речі Посполитої людині із таким прізвищем та біографією було нереально. За підтримки окремих професорів Львівської політехніки Петро Франко підписує контракт на п’ять років з урядом УСРР і виїжджає  Харкова, тодішньої столиці більшовицької України. З ним їде сім’я. У 1936 році, коли закінчився договір, Петро Франко з дружиною, дівчатками Вірою та Іванною, повертаються до Львова.

У буремних 1939-1941 роках Петра Франка комуністична влада, яка прийшла на «золотовересневих» штиках 1939 р., використала для радянської праці. Він і депутат Народних зборів у Львові, які проголосили возз’єднання Західної України з Радянською, і депутат Верховної Ради УРСР, доцент торгово-економічного інституту, з жовтня 1940 року – директор Літературно- меморіального  музею Івана Франка. Обласканий владою, але… ненадійний для неї. З початком німецько-радянської війни у 1941 році його, разом із Кирилом Студинським, академіком, евакуюють на Схід. Дорогою, за нез’ясованих обставин, він пропав, зник також академік Студинський. Загадка, при різних версіях, залишається і нині.

Старша дочка Петра Франка Віра пройшла нелегкі випробування концтаборами,  – спочатку німецьким, а потім і більшовицьким.

Під час Другої світової війни Анна Ключко певний час мешкала у Відні. Вона запросила племінницю відвідати її, познайомитись з двоюрідними братами Тарасом і Мироном. За нез’ясованих причин Віра була заарештована німецькими поліційними органами і відправлена до концтабору Равенсбрюк. Звідти її звільнили  радянські війська і скерували на перевишкіл у сталінську «виховну школу» під назвою ГУЛАГ. Повернулася додому до Львова уже за часів хрущовської відлиги. Проживала у Львові. Мала двох дочок – Надію та Іванну. Померла в 1996 році.

Друга дочка Петра Франка та Ольги Франко-Білевич Іванна народилася наприкінці січня 1925 року в Коломиї, де вчителював її батько (був гімназійним учителем), домашні кликали її Асею. У віці п’ять років вона разом із сім’єю покинула Гуцульщину й виїхала до Харкова. Там батько працював як інженер-хімік за контрактом. У Харкові Іванна здобула початкову освіту, закінчила чотири класи. Після повернення до Львова навчалась у школі імені Маркіяна Шашкевича.

У час повторної радянізації (з 1944 року) закінчила Львівський політехнічний інститут (1950 року), нафтовий факультет. У цьому ж році одружилась із Мирославом Галущаком.

В сім’ї Галущаків - Франко було п’ятеро дітей – чотири дочки і син Петро. Померла Іванна-Ася у Львові.

 «Погідного березневого дня 1987 р. на  Личаківському цвинтарі в останню путь проводили Ольгу Франко, – згадує  про похорон дружини Петра Франка й матері двох дочок Зеновія Франко, – жінку, оповиту тінню забуття через вкрай незрозуміле замовчування імені її чоловіка, жінку, знеособлену  в сотні таких же, як вона, вдів сталінщини… Померла вона на 91 році життя, переживши неоплакану нею смерть чоловіка Петра Івановича і оплакану дочки Асі».

Із семи онуків Івана Франка та Ольги Хоружинської-Франко троє останніх за часом народження були дітьми сина Тараса та його дружини Катерини Фалькевич, родом із Бібрки, що біля Львова. Звідти власне і пішов той бібрський слід.

Катерина Фалькевич, майбутня дружина Тараса Франка, народилась у сім’ї Івана (Яна) та Марії (із дому Іваськів) 29 листопада 1896 року.  Фалькевичі, окрім Катерини, виховували ще чотири дочки – найстарша Анна (1892 р.н.) і наймолодша Францішка (1899 р.н.). Ще була Марія (1893 р.н.) та Юзефа (1894р.н.). Батько сімейства Фалькевичів був цісарсько-королівським кур’єром (за документами). Помер він у 1914 році, уже під час Першої світової.

Познайомився Тарас Франко зі своєю судженою у …. Тут потрібно додаткове роз’яснення. Син Тараса Роланд  (нині проживає у Києві) подає відомості про знайомство батька з матір’ю на свято Меланки 1913 року в Бібрці. Дочка ж Зеновія свідчить: "… зі  своєю нареченою Катериною Іванівною Фалькевич, осиротілою дочкою бобрецького службовця, познайомився в січні 1918 року на офіцерському балу під час постою в м.Бібрка саме перед від’їздом на російський фронт" (в автора це твердження викликає сумнів – Т.Ш.).

Після повернення з неволі до Львова в 1922 році Тарас і Катерина одружуються. Шлюб і весілля було в Бібрці в серпні цього ж 1922.

Перша дитина в молодої сім`ї помирає відразу після народження, а далі з'являються  троє дітей – найстарша Зеновія (1925 року народження), друга Дарія ( 926 року) і син Роланд (1932 року) – такі відомості про сім`ю подає Зеновія Франко в своїх спогадах «Життя і праця Тараса Івановича Франка», які поміщені у книзі «Зеновія Франко (1925-1991). Статті. Спогади. Матеріали». Львів 2003.

Тепер про бібрський слід. Одружившись, Тарас Франко забрав молоду дружину до Львова. Вони проживали в будинку Франків на вул. Понінського, 4. Тарас Франко вчителював (з 1922 до 1929 p. у Львові, з 1929 до 1939 в Ряшеві, з вересня 1939 - Станіславові).

Навесні та влітку, коли діти підросли, вони час до часу приїжджали до Бібрки погостювати в бабці Марії. Про це згадує двоюрідна сестра Зені Олександра Черпіта (з дому Кулинич). Олександра (вдома її звали Гайця) була старшою дитиною в сім`ї Романа Кулинича та Францішки Фалькевич. Вона пише: «Як ровесниці (Олександра теж 1925 р. народження – Т.Ш.), ми разом бавились». Вони не просто були двоюрідними, вони жили  (коли були в Бібрці) під одним дахом, в одній бабусиній хаті. У листі від 11 червня 2007 року Олександра до своєї сусідки по Бібрці Чеслави Чабан констатує: «Родина Тараса Франка часто відвідувала Бібрку. У них було троє дітей: Зеновія, Дарія і Роланд. Ми дуже дружньо жили (я і мій брат Ігор) з цими дітьми. Особливо я любила Зеню, яка була моєю ровесницею. Ми були найстарші в рідні і часто складали і ставили п`єси, на яких завжди була присутня твоя сестра Ганя. Ми три – я, Зеня і Ганя – то була таки нерозлучна «трійка».

До Бібрки, – продовжує в цитованому листі  Олександра, – приїздив і Тарас Франко. Він був спортсмен, ходив купатися на басейн, що був під «дубиною», а також збирав гриби у лісі. Такий зв'язок з родиною Т.Франка тривав весь час…».

На початку німецької окупації Бібрки хату Фалькевичів пришельці наказали розібрати (чимось вона їм не сподобалась). «Після знесення будинку, – розповідає Чеслава Чабан (1933 року народження, проживає в будинку своїх батьків, сусідів Фалькевичів), – внуки І. Франка до Бібрки не приїжджали». Пані Чеслава пам’ятає і Роланда, який на ті часи (30-ті рр. ХХ ст.) був підлітком.

«В нас на городі, – веде розповідь п. Цеся, – росла дуже гарна яблуня, і коли приїжджали внуки І. Франка, то Роланд дуже любив лазити по тій яблуні і зривати яблука, а ще любив заходити до тата в майстерню (батько п. Чеслави був стельмахом – Т. Ш.) і дивитись, як виготовляються деталі до воза, саней і т. ін.».

У 1950р. разом із батьками Зеновія переїжджає до Києва. У цьому ж році вона вийшла заміж за Павла Юрчаківського. У них народилося двоє дітей – сини Юрій та Андрій.  Київський період в її житті був дуже суперечливим і важким. Під тиском влади і з метою «свідомої» участі у побудові комуністичного майбутнього її приймають у ряди КПРС, дають можливість закінчити аспірантуру при Інституті мовознавства імені О. Потебні     АН УРСР, «змушують» захищати кандидатську дисертацію «Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом». Зеновія намагається втекти від ідеологічних комунодогм, займається мовознавчою проблематикою. На якийсь час це їй вдається, стає автором понад 200 статей, підготувала докторську дисертацію з мовознавства. Захиститися не дали. У часи активної русифікації Зеновії Франко, як пише Т. Горак, проявила Франків  характер. Зеновія відкрито виступила  проти русифікаторів. Знайшли привід – і її звільнили з роботи. Почалося цькування. Вона його не витримала й написала покаяння, її повернули на роботу в інститут. Почався бойкот: одні сприймали  як націоналістку, – другі – як зрадницю. У такій атмосфері їй доводилось жити, боротись і нести свій хрест. Повторно викинули з роботи, – тепер на пенсію, але власне, цей період став найбільш плідним у творчому житті  й у громадській роботі, адже почалась Горбачовська перебудова.

Після тяжкої хвороби Зеновія Франко 27.11.1991 року спочила в Бозі. Похована на Байковому кладовищі.

 «Тиха, смирна, майже не помітна, рідко коли з`являлась на люди друга дочка Тараса Франка Дарина Любомира, – так характеризує цю дочку Тараса Франка Р. Горак. У рік виїзду із батьками до Києва, закінчила Львівський університет, у Києві – аспірантуру в Інституті літератури АН УРСР. Ціле свідоме життя пропрацювала у видавництві «Українська Радянська Енциклопедія». Була не одружена.

 Роланд Франко, останній із семи онуків Івана Франка, не пішов фаховими слідами ні дідуся, ні батька, ні сестер. У 1954 році закінчив Київський політехнічний інститут, став кандидатом технічних наук. В незалежній Україні працював радником Посольства у Великобританії. Проживає в Києві. «На жаль, – резюмує Р. Горак у своєму дослідженні «Іван Франко. Рід Якова» (Львів, 2000р.), – продовження роду Франків цією гілкою нема». «Дітей ми з дружиною не мали, – розповідав Роланд Франко кореспондентові газети «Експрес» наприкінці серпня цього року, – «наш хлопчик помер під час пологів, тому на мені рід Франка закінчується. На жаль».

Тарас Шах, заслужений      

учитель України,                   

        член УВАН (Канада)      

25.10.2016 р.